Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
Йому потрібна допомога Братства, а Братству не завадить допомога Легези. Легеза боїться, але боїться не смерті або болю, а того, що не зможе помститися. Легеза був таким, в його хоробрості є явне протиріччя: сильне бажання жити, що набуло форми готовності померти. Цей хлопець готовий на багато що, практично на все. Зараз вони всі сиділи поруч: Міха, Авраал, Дітар, Агіас … всі ченці Агарії були однією великою сім'єю і йому, хоч і ненадовго, довелося стати її частиною. Його історія звучала біля багаття.
Над головою проносилися хмари, в рожево-червоному кольорі заходячого сонця.
– Мій батько, Азазель, розповідав мені про те, як сильно Цар Світу Соломон любив свою дружину. Їх любов породила на світло прекрасне створіння, їх доньку. Але люди – ящери викрали Дарину, і Цар Світу відправив всі свої сили на те, щоб її повернути. Я слухав історії про неї і закохувався.
– Чому саме Дарина? – Почулося з натовпу.
– Тому, що вона дочка Царя Світу. – Відповів Легеза.
– Так, але ти ж її не бачив ніколи! – Продовжувала наполягати Тарсіша, а потім ледве чутно чхнула і прикрилася кулаком.
– Любов – це не те, що бачиш, а те, що відчуваєш.
Азазель казав, що в цій історії прихована таємниця безсмертя. І Легеза завжди хотів її розгадати. Легеза думав, що Дарина – це ключ до безсмертя. В якомусь сенсі це так і було, але він не знав точної відповіді на це питання.
Вечір насувався. Сонце віддавало свої останні промені, освітлюючи піднебесну. Яскравий білий сніг ставав все більш помаранчевим, а в результаті і зовсім червоним. Легеза говорив голосом істинного оратора. Слова його текли, як колискова через густе повітря:
– Я боюся спогадів, які наче петля на шиї, поступово мене душать. Ті історії, що розповідав мені батько, були в глибокому дитинстві і події тих часів все ще спливають у мене в голові. Я хочу розповісти історію молодих людей, які волею долі знайшли один одного, виникла любов, хоча між ними існувала велика різниця. Вона – скромна, виросла в багатій сім'ї і належала до вищого світу. Абсолютно випадково з нею знайомиться гарний хлопець. Він Соломон – Цар Світу.
– Коли він говорив "Цар Світу" він руками розвів в боки, і гордо закинув свій ніс вище, відіграючи важливу персону. – Він не порушував правила, просто жив за своїми. Багатьом, він здавався імпульсивним бунтарем, що жив, ризикуючи своїм життям. Свобода його п'янила, а інші бачили в цьому відсутність здорового глузду. Такі різні, вони зустрілися і покохали один одного, вперше, сильно і безнадійно. На жаль, перше кохання часто буває жорстоким і руйнівним. Він знав про неї все: що вона любить, куди ходить, про що мріє. Йому потрібна була тільки вона.
Історія цієї любові кружляла в моїй голові. Я подумав, якщо одружуватися, то тільки з їх донькою. Слухаючи розповідь свого батька, я уявляв її. Порівнював її з найдорожчим і найміцнішим вином у світі . З витримкою в століття, в цілу вічність. Я хотів би подивитися на того, хто зможе собі такий напій дозволити. Неможливо описати досконалість. Неможливо відірвати погляд. Кожна деталь, кожен вигин, поворот, жест – ідеальні. Я уявляв собі її очі. Чарівні, як зелений смарагд, божественні, величні та глибокі.
Я хотів знати її мрії та таємниці, які вона приховує.
Легеза розповідав цю історію і занурювався в неї. Знову і знову повертаюся ті спогади, ті мрії, він поринав в них з головою і марив. Марив нею. Він ненавидів її за те, як сильно любив. Все це примушувало його божеволіти. Його розповідь затягнулася, і він сам не помітив, як настала ніч. Ченці вже спали, вогнище ще горіло, і Легеза не міг відірвати погляд від руху полум'я. Тиша, що настала, накрила всіх, як ковдрою. Жінки з дітьми лягли спати в будинку. Вежа змогла прихистити тільки їх, а чоловіки розташувалися просто неба.
Невеликі намети і спальні мішки з хутра, були нічлігом для сильної статі, в цю ніч снігу було мало, і погода дала їм шанс відпочити.
Дітар сидів з Авраалом, а Тарсіша мирно спала в нього на колінах. Їй снився сон. Сон про демона. Сон, у якому був Маркус. Відколи Ліберта передала їй кинджал Ханоя і стрибнула зі скелі, Тарсіша стала Оракулом. Вона змирилася з цим, але не могла звикнути до того, що події майбутнього відкривалися їй зовсім несподівано.
"Посеред моста стояв молодий хлопець і дивився вниз в чорноту водного потоку. Жоден з тих, хто впав униз не був знайдений ні живим, ні мертвим.
– "Виходу немає. Іншого виходу немає". – Звучало в голові у хлопця.
Зробивши пару кроків назад для розгону, він знову подумав:
– "Що ж… я готовий".
Тінь, схожа на велетенського пса, але занадто великих розмірів, несподівано виникла перед ним і, так само швидко зникла. Хлопець від жаху впав на спину. Він хотів підвестися, але біль в спині перевертала його назад раз по раз. Рука від кисті до плеча горіла вогнем. Маркус заціпенів. Він не міг навіть повернути голову, щоб подивитися, чиї кроки він чув так близько. Вони то пропадали, то з'являлися знову. Нарешті підвівшись, він побачив, що рукав сорочки розірваний, з численних ран тече його кров. Боліла голова.
Похитуючись, Маркус встав і знову побачив тінь. По тілу знову пройшовся тваринний жах, що леденить душу. Біль в руці ставала нестерпною, і він застогнав. Тінь завмерла. На мосту, на кілька митей, повисла тиша. Місяць знову яскраво світив, і Маркус зміг розглянути дві темні щілини замість очей. Вони були чорні і порожні. Круглий рот злегка заворушився.
– "Тепер ти зрозумів справжню ціну життя"? – Голос Сатани вселяв не менший жах, ніж зовнішність тварюки, що звалила його з ніг.
Хлопець почав бігти, щосили в бік міста. Думки в голові плуталися, і він не міг вхопитися ні за одну з них".
Тарсіша уві сні видавала різні звуки і сіпалася, що дуже насторожило Дітара. Вона лежала в нього
