Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

він і попрямував до фортеці в фортеці — квадратового муру з білого каменю, що оточував будинок, в якому жив Гасан Сибаї, ще кілька споруд, у які, крім старого, ніхто доступу не мав, а також сад зі струмком.

Ще кілька вартових чат — і скромний Гакім постав перед старечі сльозливі очі всемудрого Гасана. Старий жадібно дивився на чорну скриньку в руках багдадського лжехристиянина. Коли той наблизився, старий мовчки вхопив скриньку, поклав її на отоманку, обмацав, знайшов потаємну кнопку, відчинив. Трохи попорпався там і, переконавшися, що це те, чого він чекав, верховний Гасан вдоволено погладив свою білу бороду і беззубим ротом посміхнувся до Гакіма:

— Вітаю тебе, брате! Ти вчинив великий подвиг. Сідай, пий каву і розповідай, як воно було.

Вони сіли на м’який грубезний на чотири пальці килим, старий сам налив молодому братови кави зі срібного жбана, який до того стояв над розжареним мангальчиком, і звелів розповідати. Молодий розповів, як він пробрався у Багдад, як, дотримуючись науки всепревеликого імама Гасана, мімікрував під гяура-християнина, як пив каву на багдадському базарі і як нарешті зарізав Квазі-Ібрагіма-Мустафу. Цей епізод Гасан Сибаї побажав вислухати тричі. Про шлях, досить таки важкий і небезпечний, Гакіма додому старий слухав неуважно. Гакім ще не завершив свою історію, як старий зверхник дав наказ послушникови скликати диван Ордену. Гакім поштиво підвівся і хотів тихенько відбути, але старий його зупинив, ти, брате, мовляв, уже не простий кинджальник, а член дивану. Гакім вклонився і поцілував полу халата свого зверхника.

Коли зібрався увесь диван — тринадцять вкупі з Гасаном Сибаї відбірних зарізяк, — старий почав урочисту промову. Спочатку він говорив про звичні речі: про місію їхнього Ордену, про те, як виконується Вища Воля щодо зарізаних людей, про переозброєння, мовляв, його аГенти закупили в Дамаску партію найновіших, виконаних за останніми досягненнями зброярського ремесла, кинджалів, чим спустошили бюджет Ордену, тож доведеться економити на деяких тілесних потребах, потім швидко затвердили виконавців на Конрада Монферратського і — повторно — на Салах-ад-діна ібн Айюба, ще швидше провели ритуал ініціації нового члена дивану — звитяжного Гакіма Даразі і нарешті старий приступив до головного:

— Брат наш Гакім здійснив великий подвиг, він здобув безцінну для нашої справи реліквію, якою дотепер володіли негідні руки нинішнього мешканця пекла недовченого Квазі-Ібрагіма-Мустафи, до речі, побажаймо йому вдавитися плодами із пекельного дерева Заккум і захлинутися киплячим окропом, а до того реліквією володів достойний Абдулла Аль-Мамун Багдадський, а до нього ще більш достойні, справедливі і грізні люди. Тепер у володіння нею вступаємо ми.

Диван схвально загудів.

— Прошу бути свідками перед Вищими Силами, як я буду оформлювати письмово наше володіння Реліквією безжалісних!

Гасан Сибаї витягнув з-за килима чорну скриньку, принесену Гакімом, поклав її на отоманку, відчинив, вийняв сувій пергаменту і розгорнув його на невеличкому розкладному столику, де вже було приготовлено письмове приладдя — каламар з чорнилом і гостро затесану тростину.

— Якою мовою писати, братове?

— Якою завгодно, лише не арабською, — подав свій голос як член дивану Гакім.

— Так, — підтримали його інші диванні, — пиши, брате, нашою.

— А ще краще, — запропонував виходець із Согдіани Каджар Сафаві, — мовою наших предків, тією, якою писали пророки вогню.

— А хто ж нею володіє? — спитав старий Гасан.

— Я, — відповів Сафаві, — вже півтори тисячі років у нашому роду з покоління в покоління передається вміння розуміти давню мову Перської імперії і писати клинописом.

— Що ж, іди і пиши, брате Каджаре, — звелів верховний імам.

Коли засідання закінчилося і диванні почали схилятися у прощальних поклонах, старий Сибаї знаком покликав до себе Гакіма:

— Ти, брате, заслужив рай.

Гакім торкнувся губами поли зверхницького халата.

— Сідай ось тут, — звелів старий, — і випий цю чашу. — Він витягнув з оббитої позолоченим залізом скрині срібний глек і велику, теж срібну, чашу і наповнив її по вінця.

— Пий.

Коли Гакім випив, старий вивів його за руку з будинку і направив у бік саду і легенько підштовхнув у спину:

— Йди, там твій рай!

… Гакім заслужив. Він лежить у шовковистій дуже зеленій траві, над ним пронизливо голубе небо, а довкола без сумніву райські кущі. Виноградні грона над самою його головою. Поряд джерело з протічною водою. Потім він лежить уже на ложі, витканому золотом і дорогоцінним камінням. Йому служать вічно молоді юнаки з глечиками та чарами, наповненими джерельною водою, від якої не п’яніють і не болить голова. І вдосталь плодів, які йому до смаку, і м’яса птахів, які йому до вподоби. І повногруді дівчата. І чорноокі волоокі райські красуні, гарні, як перлини, що їх пильнують від злодіїв. І їсть він і п’є смачно за те, що чинив у житті минулому. І одружується з чорноокими волоокими красунями…

Рай вічний. Це Гакім добре знає, але несподівано ЙОГО рай закінчується, він бачить себе на випаленій сонцем траві у затінку кущів аличі з переспілими плодами і запісоченим слабеньким струмком з брудною водою поруч. А замість повногрудих дівчат біля нього стоїть начальник охорони. Він чемно штурхає Гакіма ногою і каже: «Вставай, брате! Треба йти різати людей».

Переклад (за висновками фахівців-медієвістів неточний) сповіді розкаяного ашашина, рукопис якої було вивезено хрестоносцями з Єрусалима, і який нині, кажуть, зберігається у приватному зібранні відомого каннського колекціонера Кості Сєвєрного, котрий, подейкують, купив цей рукопис у одного європейського монаршого дому. 5

Гарна бритва «Золінґен», але вона любить тверду руку. А коли руки тремтять з тієї чи іншої причини, то вона стає справді небезпечною. Словом, Кароль, уранці голячись, порізався три рази і тепер зупиняв кров білим каменем галуном. Руки його тремтіли не з перепою — він з цим ділом легко давав собі раду, міг напитися, за словами друга Ольжича, як