Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

Чернівців. Є про що подумати. Виходить, що на ті срібні гроші, якими зараз втішається квестор Болокан, полює не лише містер Кроулі, а й друга особа Третього Райху. Таким чином, можна очікувати фахового пограбування нумізматичної колекції пана квестора. Треба попередити. Анонімно, звичайно. Хай посилить охорону, встановить нову сиґналізацію, справить надійніший сейф. Хай лежать монети до часу там. А якщо таки ведмежатники гера Гесса, наведені інспектором чернівецької поліції Гартлем, поцуплять капшук зі срібними, то окультистів Райху чекатиме тяжке розчарування — некомплект, панове гітлерівці, некомплект, однієї монети бракує. А де вона, де, партайґеносе Гартль з Чернівців? Він не знає. Бо цього ніхто не знає. Навіть лікар, що розтинав убитого в «Брістолі» італійця, нічого не втямив, бо був міцно п’яний. А вона ось де, на грудях в іншого чернівецького поліціянта, на срібному ланцюжку поруч із хрестиком, для чого інспектор Штефанчук власноручно припаяв до неї міцне вушко. Зрештою, розбагатіти можна й іншим чином, якщо якась із зацікавлених сторін таки пограбує пана квестора і порахує здобич, то відразу забагне віднайти нестачу. А тут я зі своєю пропозицією: продається тетрадрахма, срібна, перша третина першого століття нашої ери! Дорого! Триста тисяч британських фунтів. Золотом! Та сама ціна, що й за повний комплект. І далі за планом: гроші, Марія, слава…

Від таких думок у Кароля різко покращився настрій, і він навіть пошкодував свого напарника, який незабаром залишиться без нічого — без грошей (бо звідки?), без Марії (бо вона стане пані Штефанчук), без слави (за що, за пограбування свого начальника, квестора Болокана?), — лише з атрибутами члена NSDAP: партквитком біля серця і значком навпроти третьої чакри. Що ж, кожному — своє, як каже обергрупенфюрер СС…

— Шампанського! — вигукнув Кароль. Він був переповнений втіхою, яку більше не міг тримати в собі, тому вирішив поділитися нею з ближнім хоча б таким боярським жестом.

— Навіщо? — здивувався Гельмут, — краще коньяку.

— Ти думаєш? — завагався Кароль.

— Звичайно, — знизав плечима Гельмут, — а потім пива.

— Добре, — погодився Кароль, — Штефане, не треба шампанського, неси пляшку «мартелю» і паштету з гусячої печінки з подвійними порціями трюфелів!

Наступного вечора Кароль узяв ножиці, стару газету «Черновітцер Алльґемайне Цайтунґ» і, вирізаючи де окремі літери, де склади, а де цілі слова, склав анонімного листа німецькою мовою з типовими для буковинців помилками, коли змістове дієслово ставиться не в кінці речення, а відразу після Ich bin…, вельмишановному панови квесторови Болокану, в якому повідомив про можливий замах на його, пана Болокана, нумізматичну колекцію. Мовляв, автор листа анонім, що змушений бути таким з міркувань власної безпеки, яко патріот Великої Румунії і Рідної Буковини, не може мовчати, коли готується таке підле пограбування безцінної колекції найрідкісніших, давніх, металевих, тяжко зібраних грошей пана квестора, а дізнався означений анонім про планований злочин суто випадково, проте знає твердо, що замовник цієї підступної акції знаходиться поза межами держави, і в разі успіху цього кримінальства, все украдене буде вивезено з Великої Румунії. Підпис, звичайно, «Патріот».

А восени, як і заповідав кельнер Штефан, сталася война. Аґресивна польська вояччина напала на миролюбну Німеччину. Захоплена зненацька німецька армія оборонялася, як могла, і польська кіннота таки продефілювала би Берліном, якби на допомогу спливаючому кров’ю Вермахту не прийшов союзник — Червона Армія. Спільними зусиллями, докладаючи неймовірних зусиль, великою кров’ю совєтські та німецькі війська зрештою розгромили сильного і жорстокого польського аґресора.

Після цієї великої перемоги в Румунії з’явилися втікачі з Польщі. Переважно це були пани-офіцери. Румунія приймала їх з міркувань не стільки добросусідських, скільки з властивого їй великодушного римського людинолюбства. А якщо точніше, румунський істеблішмент співчував розгромленому польському «аґресору» тому, що невиразно підозрював: наступним таким «аґресором» може стати Велика Румунія. Румунська вояччина може напасти на мирний беззахисний добрий Совєтський Союз, а його союзник Німецький Райх може прийти на допомогу. Куди тоді втікатимуть домнуле-офіцери?!

Кароль Штефанчук так і запитав свого колеґу, водночас друга-ворога Гельмута Гартля.

— Та ти що, Каролю, вважаєш, що великий вождь арійської німецької нації Адольф Гітлер дружитиме з цим азійським деспотом Сталіном? — обурився Гельмут.

— А що? Дружили ж вони проти Польщі.

— Це був тимчасовий тактичний маневр, аби нарешті покінчити з таким геополітичним непорозумінням, як польська держава. До речі, тобі як українцю це має бути близьким до серця.

— Мені, Гельмуте, тієї Польщі не шкода, але чому ти заперечуєш спільність природи вашого Адольфа і їхнього Йосифа?

— Це небо і земля! Адольф Гітлер — конструктор нового світового порядку, нової нації, нової людини, з Німеччини розпочнеться відродження арійської раси, яка зрештою запанує, як їй і належить, на планеті, встановить порядок, закон, справедливість, полум’я націонал-соціялізму розтопить каламутний зашкарублий буржуазний лід і — світ оновиться. А Сталін… це дрібний тиран, мерзотник, якому випадково дісталася влада на великій території, і він не знайшов нічого кращого, як різати своїх поплічників. Ні, Гітлер — це велич, світло, шляхетність, а Сталін — нікчемство, пітьма, плебейство, порівнювати їх — святотатство!

— А що ти на це скажеш? — в’їдливо спитав Кароль і кинув на стіл Гельмутови свіжу газету «Дойче Таґеспост». Там червоним олівцем було обведено замітку на першій сторінці.

Вождь вітає вождя

Канцлер Німеччини, великий фюрер німецького народу, глава Третього Райху надіслав вітальну телеграму керівникови Совєтского Союзу Йосифови Сталіну, в якій йдеться:

«До дня Вашого шістдесятиріччя прошу Вас прийняти мої найщиріші вітання. З цим я пов’язую свої найкращі побажання, бажаю доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбуття народам дружнього Совєтського Союзу.

Адольф Гітлер».

— За кілька днів Різдво, — після конфузної паузи різко змінив тему Гельмут, — а там і сороковий рік прийде, як ти думаєш, що він нам принесе?

— Нам, це кому? — здивовано перепитав Кароль.

— Ну, тобі, мені, Румунії, Німеччині, — Гельмут завагався, — Марії, може…

Тобі зась до Марії, подумав Кароль, бо якщо я все-таки рано чи пізно спродаюсь вигідно з цим срібним, одним або комплектом, то ти гарний, але бідний, німецький хлопче, мені не конкурент, Марія зробить правильний вибір. Але ще треба