Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко
— Тебе би до нас в бюро, Петруцо, — посміхнувся, відпускаючи вилоги злодієвої блюзи, Кароль. — Мислиш, як фаховий криміналіста.
— Дякую, пане клямпуре, — поправив рожеву із зеленим пальмовим листям краватку збадьорений компліментом щодо своєї професійної придатности злодій, — пізно вже міняти фах.
— А чо’ ти кажеш, що це був не ваш махер? — спитав Петруцу Гельмут.
— Дивіться сюди, — все ще обсмикувався після контакту з поліцією бандит, — за вашими словами той повідмикав усі замки і спеціяльним газовим різаком розрізав сейф. Серед наших таке можуть робити раховані майстри. Але наші цього не робили.
— Отже, гастролер, — підсумували детективи.
— Лиш так, — погодився Петруца.
Детективи сиділи у кав’ярні «Асторія», пили міцнющу каву, курили і думали. Отже, якщо вкрадено лише одну річ і зробив це зайшлий злодій, то очевидно, що він приїжджав саме по неї. Без сумніву, працював професіонал. Що робить недосвідчений махер, коли щось украде в чужому місті? Біжить одразу на вокзал чи в аеропорт, де на нього вже чекають поліцейські детективи зі сталевими кайданками. А як чинить профі? Залягає на кілька днів або й тижнів у готелі, замовляє собі в номер їжу, питво, курву і чекає, поки поліція стомиться і зробить висновок, що «гастролер» уже покинув їхнє місто. Не встигли. А за якийсь час вдоволений життям кримінальний спеціяліст у руці зі саквояжем із награбованим добром сідає собі у потяг «Чернівці — Варшава», і лови вітра в центральноевропейському полі.
Найцікавіше те, що другий топонім у назві потяга може мати десяток варіянтів, а є ще ж аеропорт…
Отже, поки крадій у достойного пана Пантелеймона не втік, його треба шукати у чернівецьких готелях. Про те, що злодій може виявитися не таким уже аж високоґатунковим спеціялістом, а трохи недовченим підмайстром, нехай спорядженим найновішим злодійським причандаллям, і не буде діяти логічно, себто не заліг у готелі, а відразу ж опісля скоєння злочину втік з міста, детективи Гартль і Штефанчук намагалися не думати. Якщо це викрадення — спеціяльне замовлення на певну річ, то не міг же ж замовник наймати для цієї справи початківця або невігласа.
Тому задля душевного здоров’я пана Пантелеймона, а значить, добра його прегарної і, як виявилося, чемної та лагідної онуки, злодія треба ловити в готелях. Почали зі свого улюбленого «Чорного орла». Обережно, аби передчасно не налякати евентуального злодія, взялися розпитувати старшого адміністратора про гостей останніх двох-трьох діб. З’ясувалося, що поселилася лише група музикантів-угорців, що гастролювали (при цьому слові детективи стрепенулися) в місті, польська родина і кілька дрібних чиновників з Букарешта. Пішли далі. В «Ґоттлібі», приваблені назвою, замешкали поважні німецькі комерсанти (нічого підозрілого, панове офіцери, дуже череваті баварці, п’ють пиво дволітровими кухлями, такі вас ніяк не зацікавлять, тарабанив дотепний адміністратор). Взялися за «Палас». Тут взагалі ніхто не зупинявся. А в претензійному «Пансіон Сіті» чомусь виявилося повно ортодоксальної еміґрантської жидови (пейси, лапсердаки, ярмулки) з Відня. Залишився «Брістоль».
— Нічого підозрілого, панове. — Старші адміністратори скрізь однакові.
— Покажіть журнал мешканців! — запотребували детективи.
Кілька прізвищ на — еску зі столиці, два на — чук з Кіцманя, один — штейн з Вижниці, а це що таке? Синьйор Монтанеллі з Італії. Детективи зайшли у готельний бар, взяли кави, алкоголь вони собі до розкриття справи не змовляючись заборонили.
— Слухай, ну, не може ж італієць, прибулий аж з Мілана, грабувати чернівецького ювеліра! — розмірковував вголос Кароль.
— Чому з Мілана? — кинув, проходячи повз їхній столик, старший адміністратор готелю, що ходив до шинквасу винагородити себе за важку розмову з поліцією склянкою цуйки. — Пан італієць прибув з Атен, себто з Греції, вибачте, звичайно, що втручаюсь у не свою справу, панове.
— Що?
— Так, бачив його паспорт, панове, це громадянин Греції, хоча й сам італієць, а розмовляє німецькою.
— Пан Пантелеймон звідки прибув? — домірковували ситуацію детективи.
— Теж з Атен!
— Отож.
— Пішли. Який нумер?
— Шістдесят сьомий, — адміністраторови це не сподобалося, але поліція виглядала елеґантно, тож він сподівався, що стрілянини, крови і поламаних меблів не буде.
Адміністратор «Брістолю» помилився. Хоча задля справедливости слід зазначити, що поліція не хотіла ні стрілянини, ні крови, ні поламаних меблів. Вони хотіли просто поговорити з німецькомовним італійцем з паспортом громадянина Греції, мовляв, що вас привело у нашу глуху забиту провінцію, синьйоре Монтанеллі, і де ви були від восьмої до десятої години вівторкового вечора?
Синьйор Монтанеллі не дався на бесіду. Він рознервувався, вийняв із саквояжа якусь скриньку з чорного дерева, оббиту позеленілою бронзою, притиснув її до грудей, а іншою рукою витягнув з-під подушки револьвер і почав стріляти по прибулих. Кароль і Гельмут дуже здивувалися з такої нечемної зустрічі, засіли за великі шкіряні фотелі і почали переговори з нервовим постояльцем.
— Синьйоре Монтанеллі, покладіть зброю, ми просто хочемо з вами поговорити. Не стріляйте, — вмовляли детективи італійця чи хто він там.
— Як це не стріляти, коли ви прийшли зіпсувати мені велику місію, доручену великим маґістром Ордену Східного Храму.
— Якого саме храму? — Намагався налагодити контакт із уже зрозуміло, що варіятом, Кароль.
— «Золотий світанок», — буркнув італієць і, користуючись паузою, перезарядив свій револьвер.
— Але статут Ордену Східного Храму «Золотий світанок» не дозволяє своїм адептам брати до рук зброю.
— А я зі спецложі «Срібна зірка», — вигукнув італієць і почав стріляти по фотелях. З’явилася загроза, що його кулі проб’ють меблі, тому Кароль і Гельмут одночасно вихопилися з-за крісел і знешкодили варіята, що схибнувся на підґрунті окультизму.
