Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко
— Що ти там бубониш, Штефанчуку? — кількома сходами вище стояв шеф кримінального бюра Віктор Попеску і здивовано дивився на Кароля.
— Нічого, шефе, нічого, ади коліно вдарив, — Кароль люто потер цілком здорове коліно.
— Вважай, Штефанчуку, — тривожно порадив Попеску.
— Таж буду дивитися під ноги.
— Я не про то, Каролю. — Попеску став навшпиньки і дотягнувся до вуха свого підлеглого. — Ти занадто голосно говорив українською. Мені то байдуже, але в квестурі, ти сам знаєш, стіни мають вуха, а сиґуранца не спить. Пришиють большевікула, аґента Кремля і совєтської України.
— То не Україна!
— А що?
— Совєтська Малокацапія, а Україна зросте з її гною, але дякую, шефе, відтепер у квестурі я буду лаятися лише румунською. Футуз кручя мете… — забубонів Кароль і пішов до свого кабінету.
Наступного дня Гельмут запросив Кароля на чарку, з нагоди щасливого повернення, мовляв, і решта. Позаяк уже було тепло, домовилися засісти у Фольксґартені у ресторані під відкритим небом «Прімавера».
Вони взяли столик на двох, кельнер запалив свічку і поштиво чекав на замовлення. Кароль і Гельмут оглянулися довкола і на мить принишкли від дивовижних витівок травневого вечора: на прозорому темно-блакитному небі з’явився повний місяць, що світився золотом, як гаряча мамалига, свічка освітлювала лише стіл і кілька метрів кругом, далі уявлялася якась чорна прірва з розмитими вогниками, а на тлі неба химерно вимальовувалися крона дерев, темно-зелених, як велюр їхніх нових капелюхів.
У курсалоні заграв оркестр і чари розвіялися.
— Для початку літр токаю, — зробив замовлення Гельмут, — риба добра яка є?
— Є путильські пструги. По-єгерськи.
— Неси.
До цієї вечері Кароль готувався, як колись до випускних іспитів в університеті, він мусив якось так непомітно, аби той нічого не запідозрив, вивідати у Гельмута, чого це він після поїздки до Німеччини виявив такий інтерес до срібла покійного пана Пантелеймона, що побіг до комори фельдфебеля Бойчука просто таки з потяга. За поліційним звичаєм, Кароль вдався до тактики психологічної дестабілізації допитуваного зовсім іншою, ніж та, що цікавить слідчого, темою:
— Зізнайся, Гельмуте, — п’яненько посміхаючись, почав Кароль, коли вони перейшли до котнарі під бринзу зі шкварками, — ти їздив у Европу шукати її?
— Кого її'?
— Кого, кого, не прикидайся, таж її.
— Та що ти морочиш мені голову, кого?
— Марію Видатгу!
— Агій на тебе! На дідька вона мені?!
— Ну, це ти мені не вповідай, ліпше зізнайся, шукав її'?
— Чоловіче, якби ти знав, які серйозні справи я там мав, що важливого чув, з якими великими людьми здибався, то ти не закидав би мені щось особистого!
— Пхе, — зневажливо кинув Кароль, — що ти там мав такого чути, що ми темні тут не знаємо?
— Буде війна, — зловісно прошипів Гельмут.
— А хто цього не знає, — хіхікнув Кароль, — це всі знають. Ану дивись. Штефане, — гукнув він на кельнера, буковинського українця, — буде вуйна чи нє? — спитав, коли той наблизився.
— Вуйна? Буде, проше пана.
— З ким?
— З рускими.
— А коли?
— Вже, віді, восени.
— Чув? — звернувся Кароль до Гельмута, жестом відпустивши кельнера, — з рускими, восени, а ти кажеш…
— З рускими не буде, — авторитетно заявив Гельмут.
— А з ким?
— Зачекаймо до осени.
Кельнер приніс порося, обкладене городиною, з кружальцем цитрини в рийці і великими маслинами замість очей, та графинчик з кальвадосом. На якийсь час детективи припинили розмову, а потім Кароль почав знов:
— Добре, таємниць ти ніяких не привіз, а з ким із великих ти зустрічався, невже із самим Адольфом Гітлером?
— Ні, — Гельмут зворушливо відкинувся на стільці, — фюрера цього разу мені не пощастило побачити, зате мені дав авдієнцію сам Рудольф Гесс, друга особа в нашій партії!
Це йому ти розповів про ті загадкові срібні монети, і друга особа вашої партії Рудольф Гесс дав тобі доручення здобути те срібло для Райху, і тому ти, прибувши в Чернівці, відразу побіг до фельдфебеля Бойчука, Кароль до крови прикусив собі язик, аби не поставити ці питання Гельмутови. В нього не виникало питання, чому Гесс зацікавився цим сріблом, це ж відомий окультиста, хоча всі вони там, у верхівці Райху, схиблені на езотериці, а найперше сам великий фірер німецького народу. Адольф Гітлер та його поплічники вважають, що вони отримали мандат від Володаря Світу «Короля Жаху», який послав їм на допомогу Таємних Вищих Невідомих для того, аби завершити еволюцію людини. Шляхом ґрандіозних біологічних мутацій з наявного нині людського матеріалу має постати нова раса надлюдей, героїв, напівбогів. Окремі особини нового людства вже подекуди є на Землі, вони потрапляють до нас або з-за меж часу і простору, або з інших планет, або з тибетських підземель, з одним із них зустрічався Адольф Гітлер. «Нова людина живе серед нас! Вона тут! Я бачив цю людину. Вона смілива і жорстока. Мені страшно в її присутності», — розповідав Гітлер про це моторошне рандеву Раушнінґу. І чому б у це не повірити, коли «Земля порожня і ми живемо у ній всередині, зорі — крижані брили, що плавають у Космосі, на Землю вже впало багато місяців і наш теж упаде, а всю історію людства можна пояснити боротьбою між вогнем і кригою». Якщо все це частина офіційної філософії Райху, то потрібні його зверхникам срібні пана Пантелеймона, ох як потрібні! Тим паче, що там суцільні втаємничені члени Товариства Вріля, Сяючої Ложі, групи Туле, «Золотої зорі», Аненербе… Гітлер, Гаусгофер, Гіммлер, Гесс… Рудольф Гесс, заступник фюрера з партійної роботи, достойник, який дав авдієнцію рядовому нацисту з
