Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

Від народження Ісуса Христа минуло понад тисячу років, цивілізоване людство на благословенних землях від Атланти до Індії вдосконалювало і без того досконалу релігію — іслам, проте християни ще були. Один з них, гарно вбраний — в оранжевій шовковій сорочці, підперезаній зеленої шкіри поясом з бронзовими оздобами, у темно-синього оксамиту халаті зі срібним позументом наопашки й у сап’янових, вишитих бісером капцях, — проте, як воно водиться у гяурів, без чалми, неквапно йшов багдадським базаром. Він зовні був схожий на правовірного — мав чорну борідку і благочестиві очі, але хрестик з темного дерева зі срібним розп’яттям Іси на шиї викривав у ньому невірного.

Християнин йшов так, ніби хотів собі щось купити. Сонце вже пекло, але він мав собі на голові полотняний китайський капелюх з великими крисами і йому було хоч би що. Він зупинився біля каварника, який вправно маніпулював мідними і латунними джезвами на гарячому піску в залізнім кориті над малим вогнем, і замовив арабіку наполовину з робустою. Каварник узяв велику чашку з білої китайської порцеляни із золотим обідком і налив у неї кави — половину з мідної джезви, половину з латунної. Християнин узяв лівою рукою, а правою поштиво перехрестився, затим вдихнув аромат напою. Споглядаючи на перший погляд хаотичний, а насправді бездоганно відлагоджений механізм базару, зробив перший ковток. Гарно. Недаремно в Писанні сказано, що десь тут на початку часів був рай.

Раптом у злагоджений організм базару втрутилося стороннє тіло. У натовп врізалися кіннотники з особистої охорони самого халіфа — на баских сірих конях браві нукери в посріблених кольчугах, блакитних чалмах, пов’язаних на сталеві шоломи, зі списами, прикрашеними пір’ям заморського птаха струся, про якого купці, котрі мандрували аж поза Ефіопію, розповідають, що цей птах страшенно лютий, але дуже шляхетний, тому коли бачить чужого, ховає свою голову в пісок, аби згаряча не з’їсти невинну істоту — чи то людину, чи то звіра.

Християнин захлинувся кавою. Каварник чемно підступив до нього запитати, що сталося, чи часом не втопився у каві муравель, хоча цього бути не може, бо цього не може бути ніколи. Християнин тицьнув у руки каварникови порожню чашку, кинув у неї бронзову монету і швидко пішов у той бік, де халіфова гвардія прокладала шлях для якоїсь поважної особи.

— Дорогу гостеві халіфа! — кричав сотник гвардійців, розмахуючи канчуком із сирої буйволячої шкіри, переплетеної з мідним дротом і циновими кульками на кінцях. Натовп лінькувато розступався і з млявою цікавістю дивився на «гостя халіфа». Хто такий?

— Дорогу ученому над ученими, — вдовільняв цікавість натовпу сотник, — океану мудрости і небу знань, улему шейхів та імаму муфтіїв, правнуку самого Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, просвітленому суфію і аскезному дервішу великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі з Андалусу!

Християнин, що пробирався крізь натовп, блаженно усміхнувся, напевно, прийшла ейфорія від двох Гатунків кави.

Великого Квазі-Ібрагіма-Мустафу в паланкіні з червоного дерева, оббитого срібними бляшками, несло шестеро м’язистих нубійців. Він вбраний був у брудну подерту волосяницю, але не на голе тіло, як того вимагає суфійський звичай, а на делікатну білого китайського шовку сорочку, те ж саме з головним убором — простенька запорошена чалма була намотана на шовкову феску зі зрізаною китицею, борода у «великого» теж не засвідчувала його статус мандрівного аскета-жебрака, бо була ретельно вимита, розчесана і змащена коштовною олією зі сакалібських реп’яхів, на ногах у дервіша були прості на вигляд капці з виправленої шкіри молодого козеняти, викладені зсередини венеційським велюром. Він сидів обкладений з усіх боків пуховими подушечками і міцно тримав обома руками річ, яку віз багдадському халіфу — скриньку з чорного африканського дерева, оббиту зеленою бронзою. Цю реліквію, успадковану ним від великого предка Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, він, теж великий, Квазі-Ібрагім-Мустафа, втаємничений у сакрум хоронитель, вирішив переправити у Багдад. Бо в Кордові, де він мав осідок дотепер, стало неспокійно, надто близько кастильські гяури-християни. Хоча й нинішній халіф Багдаду Абдурахман ібн-Аббас і профан, проте у нього найбільше війська під місяцем.

А тим часом християнин, що ледь був не захлинувся кавою двох Гатунків, підійшов дуже близько до процесії. Він швидко окинув поглядом охорону, витягнув з-за пояса брунатну пляшечку, змочив нею губку, яку добув з рукава, і тицьнув її під хвіст коневи нукера, що прикривав паланкін з лівого боку. Кінь заіржав, став на задні ноги і почав брикатися. Християнин скинув з плечей свій коштовний халат, на який одразу накинулося кілька жебраків з натовпу, і плигнув у паланкін. На лету він вихопив з-за спини прегострий дамаський кинджал і з розгону встромив його у серце великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі. Потім вихопив з рук конаючого океану мудрости чорну скриньку і вистрибнув з іншого боку паланкіна у натовп. Кінні охоронники закричали: «Гашашин! Гашашин! Гашашин зарізав великого! Ловіть його! Тримайте!»

Але — марно, християнин щез у натовпі.

Кілька днів по тому чоловік, який у Багдаді вдавав із себе християнина, уже у вбранні середньої руки воїна ісламу скакав на вороному коні дорогами Персії. Радше однією дорогою — тією, що вела в гори. Їхав він щасливий. Щастя його полягало у двох речах: по-перше, він виконав завдання всемудрого Гасана Сибаї, верховного імама Ордену таємних убивць, який гяури чомусь називають «сектою Асасинів», а по-друге, ще сьогодні він, скромний кинджальник, воїн чести, справедливости і помсти, Гакім Даразі, буде в раю.

Дорога, якою їхав Гакім, ставала все крутішою, тож зрештою він зліз з коня і пішов пішки, ведучи вороного за вуздечку. Минувши три вартові застави, Гакім нарешті постукав у браму невеликої фортеці, головного осідку їхнього Ордену. Варта його впізнала і відчинила браму.

— З поверненням, брате. Слава справедливості! — привітав його начальник охорони.

— Слава помсті, брате. Дякую.

— Давай свого коня і швидко йди до превеликого Гасана.

— Я б умився з дороги, переодягнувся…

— Він звелів, аби ти негайно йшов, ні, біг до нього!

Гакім бігти не міг, у нього вистачило сил лише на те, аби швидко йти. Ось