В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Дивно, - сказав я дільничному, - а чого ж я у себе в Управі про це не чув?

- А я так думаю, товаришу капітан, що наше районне начальство оформило їх як таких, що померли з невстановлених причин. Тим більше, там, кажуть, рівень алкоголю у венах перевищував рівень крові.

- Баба з возу, коням легше, - погодився я. - Бо одна справа нагла смерть з ознаками вбивства, а зовсім інша - коли серце не витримало чи печінка вдавила. І статистика в ажурі, і за нерозкриття не довбають. Ти мені краще про цього Дембеля детальніше розкажи: що за людина, яке враження на тебе справив?

- Та я фактично з ним нормально лише раз поговорив. Його родич, коли їхав на заробітки, сказав двірничці: мовляв, так і так, тут поки що мій племінник житиме, щоб хату не обікрали. Нормальний хлопець, поступати в КПІ готується. Не курить, не п’є, баб не водить. Ну, одне слово - янгол у борделі.

- Про янгола в борделі сам придумав чи десь читав?

- Ні, це так двірничка сказала.

- Грамотний у вас тут народ. Їй би не лайно вигрібати, а писати вірші до журналу «Малятко».

- Не візьмуть, товаришу капітан, її до «Малятка». Навіть прибиральницею.

- А що таке?

- Є за нею один гріх - зі своїх півсотні років життя половину відсиділа. І то по рецидивним статтям.

- О, Господи! А за що? Вона, сподіваюсь, не різала дембелів, котрі на неї не так подивилися?

- Та що ви, товаришу капітан! Вона спочатку шлюбною аферисткою підробляла - женихів обкрадала. А потім була злодійкою на довірі. На вокзалах людям пропонувала речі постерегти, доки вони в туалет збігають чи квитки візьмуть - а як ті дурні верталися, то вже ні її, ні речей. Але після пари ходок у «зону» щось там сталося. Чи народ порозумнішав, чи вже вигляд довіри не викликав - так вона ножа в руки і на розбій у під’їзди і ліфти.

- Творча натура! В одній злодійській масті не сиділося.

- Не кажіть, товаришу капітан. Я й сам її часом побоююсь. Якось запитую щодо одного пожильця, котрий з «хімії» повернувся: як він там? А тьотя Катя - це так її звуть - одразу руба: не жилець! Питаю, чому? А вона: по очам видно. В себе дивиться.

- І що?

- А то, що через два тижні придушили мужика у власній квартирі.

- Веселенька у тебе ділянка, юначе. Самі кримінальні таланти. Але ми про Дембеля говорили. Що далі було?

- Я до цього будинку не щодня заходжу, але разів зо два на тиждень, так точно. Тож якось двірничка мені каже: а он той хлопець, що замість родича на другому поверсі живе. Той, що я вам казала.

- Здаля дивився чи розмовляв?

- Покликав. Запитав, як справи. Він не з говірливих виявився, усе «так» та «ні». Питаю: до інституту поступив? Бо вже ж, здається, десь п’яте чи шосте вересня було. Каже - не вийшло. Я знову: чим займаєшся? А він: поки що лікуюсь, мовляв, якусь там заразу привіз з Середньої Азії. Багато аналізів треба здавати, потім ще на обслідуванні лягати. Ну, я йому ще поспівчував - та й розбіглися. Скарг на нього ніяких - ані від двірнички, ані від сусідів. То що я маю - йому в душу лізти?

- Та не проймайся. Якщо кожного підозрювати, то сам збожеволієш, тут ти правий.

- Товаришу капітан, можна особисте запитання? Чого вас у нашому підрайоні бояться? Ну, не люди, а моє начальство маю на увазі. Сам сьогодні чув - майор заступнику каже: якщо з’явиться цей навіжений Сирота, котрий з Управи, збрешіть, що мене немає. Кажіть що завгодно: захворів, помер і пішов додому. Тільки не видавайте.

- А ти узяв - і видав.

- Ну, я ж не навмисне.

- Не знаю, що тобі сказати… у вас тут на Сирці взагалі народ якийсь полохливий. Пам’ятаю, колись зайшов до вашого старшого дільничного, а він з однієї громадянки показання знімає. Разом із трусами у колготками. І що головне - обидва мене не бачать, бо спиною до мене… Я навшпиньки підкрався і кажу йому на вухо: капітане, це не твоя дружина по коридору йде? Ну, пожартував. Ніхто там не йшов. Але він зі мною й досі не розмовляє. А тій громадянці довелося «швидку» викликати. А найсмішніше - я й досі не розумію, чого той бахур так налякався. Він же не одружений.

- І чим це закінчилося?

- Як завжди. Для них переляком, а мені - відпусткою в грудні. Ну добре, наговорилися, прийшли - давай працювати. Ти береш перший поверх, я другий - і вгору!

Та на підході до дверей під’їзду нас зупинив величезний чорний котяра з рваними вухами і обрубаним хвостом. Я одразу подумки охрестив його Габровцем.

- Ме-е-ев!!! - захриплим голосом поскаржився котяра.

- Що таке, Жорику? - стурбовано поцікавився дільничний, - знову тебе собаки додому не пускають? Ну, йди сюди.

Він нахилився, взяв кота на руки і поніс до дверей. Справді, у коридорі крутилися два собачих створіння… точніше - два непорозуміння собачої породи. Їхня хазяйка щось торочила по телефону: