В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Я т-тебе сто разів попереджав: жартуватимеш з долею - дочекаєшся дострокового розтину. Власного. Слухай: а може цей твій… та чорт з ним, наркоман! - у когось гроші позичив і не віддав?

- Ну то якщо його прирізати, то вже точно не віддасть. І потім - обшук сюди не тулиться. Що у нього на хаті шукали? Гроші, які він давно проциндрив?

- А чому ні? Хоча… чекай! Може він задля грошей когось шантажував?

- Вже тепліше. Вбивця або вбивці в такому разі шукали в «гостинці» компромат на себе. Чи на того, хто їх послав. Залишається пов’язати їх з отим азіатом у чорній сорочці, котрий нашого Дембеля в «Динамо» годував-поїв. А потім відпровадив його у напрямку місця злочину. Треба ще раз усі готелі перетрусити, бо відчуває моє серце - азіат у нас нетутешній.

- Вже перетрусили, Олексо. Ще до тебе. І не наша Управа, а «конторські». Забув із ким ти в «Інтуристі» танцював і коньяк пив? Отож, перед його приїздом і почистили - всіх підозрілих і просто сторонніх. Про всяк випадок. Але схоже, наш азіат в готелях не зупинявся.

- І що це означає? Що він у Дембеля ночував?

- А чого - нормально! Хлопця прирізав, ключик у нього з кишені витяг і спокійнісінько поїхав на Руданського. Там ні в кого підозри не викликав, бо знали, що він у цій квартирі гостює. А відтак - часу було достатньо щоб не те що просто обшукати квартиру - кожну дощечку в паркеті обстукати. Ти сусідів, до речі, всіх опитав? Чого мовчиш?

- Та тут така справа, даруйте за каламбур, що праворуч, що ліворуч, що навпроти - питати нема в кого. Один уже тиждень п’є і не впізнає навіть самого себе в дзеркалі. Другий нещодавно з «зони» вийшов по умовно-достроковому звільненню і з нами спілкуватися не бажає з принципових міркувань. Є ще одна сусідка, через стінку, божевільна з трьома собачками. Не відчиняє двері навіть власним родичам. Вони раз на півроку приходять, двері виламують, здають її на місяць у психушку, лайно з квартири вигрібають, сякий-такий ремонт роблять і знову її туди запускають. Жах!

- Сирота, а скільки там квартир на поверсі? І в будинку?

- Хвилиночку… шість плюс три - дев’ять. Всього вісімдесят одна мінус двірницька.

- Вісімдесят одна з двірницькою! Ти котрий рік в Управі служиш? Мовчи! Марш назад, бери дільничного і не те що по всьому поверху - по всьому будинку в кожні двері, в кожну щілину - кроком руш! Доки всіх не опитаєш, можеш не повертатися. Не відчинятимуть - ламай двері, стріляй у повітря, а як треба, то і по замках. Цей контингент стерпить, а розтрату набоїв я на себе візьму.

- Мені б людей у допомогу…

- Вистачить із тебе дільничного. Головне - побільше галасу і крику. Виконуй. Все.

Я, звичайно, пішов. Але перед тим не стримався і поцікавився у Старого, що ж він буде доповідати начальству? Старий подумав і сказав:

- Щось таке, до чого воно, начальство, звикло. Приміром - убили, бо шукали компромат.

- А якщо запитають, до чого тут азіат у чорній сорочці?

- Компромат не обов’язково має бути київським. Міг він щось зі служби в армії привезти.

Чесно кажучи, я був вдячний Старому, що він знову погнав мене на Сирець. Бо мене не полишало таке відчуття, що я чогось у тій «гостинці» не додивився. У підсвідомості це «щось» зачепилося, але на рівень другої сигнальної системи вперто не бажало переходити.

Та спочатку я зайшов до власного кабінетика, все ще переповненого зображеннями генсека, і через довідкову подзвонив на філологічний факультет КГУ. Відрекомендувався по всій формі і попросив якого-небудь фахівця з діалектів російської мови. Жіночий голос у трубці раптом розреготався і я одержав:

- А чи не той це Сирота, котрий бив під мене клинці в колгоспі на другому курсі? Уточнюю адресу: Кіровоградська область, Олександрійський район, колгосп імені Горького. Об’єднана трудова бригада філологів і філософів.

Наступні кільканадцять хвилин пройшли в ностальгічних спогадах про те, що було колись і в що ми виродилися нині. А потім я одержав вичерпну професійну відповідь: з усіх представників азійських народів найчистіше російською мовою розмовляють корейці. Краще, ніж самі росіяни.

Ця інформація мене і порадувала, і засмутила. Бо з одного боку корейців у Радянському Союзі напевне ж таки менше, ніж українців в Україні. З іншого боку - як мені доводилося чути - майже всі вони компактно проживають у Середній Азії. Вже легше. Не доведеться мотатися самому чи перевантажувати лінії службового зв’язку. Але радянські корейці на нинішнє місце проживання прибули не з власної волі, а в товарних вагонах, під конвоєм. З Далекого Сходу в 1945-му році. Тож мені вже вкотре світила малоприємна перспектива знову перетнутися з «конторськими», котрі, звісно ж, продовжували контролювати цей, як вони говорили, контингент.

Я максимально ввічливо подякував призабутому захопленню студентської пори, вислухав кілька пліток на тему нинішнього життя-буття спільних знайомих нашої молодості, поклав трубку і повернувся до безпосереднього виконання моїх нинішніх службових обов’язків. Подзвонив дільничному, сказав, де і коли йому на мене чекати - і вибрався на пленер. Тобто на зупинку шістнадцятого тролейбуса.

Дільничний вже чекав мене на своїй зупинці - навпроти поліклініки. Ми швиденько пройшли вздовж колії дитячої залізниці, потім через місток над глибоченним яром і знову вийшли до горезвісної «гостинки».

По дорозі дільничний, чи то виправдовуючись, чи то вихваляючись, без упину розповідав і про сам будинок, і про, як він висловився, гоп-компанію, що його населяла. З-поміж інших фактів я дізнався, що