Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Він не оратор. За останні п’ять хвилин він сказав мені більше, ніж за минулі півтора року. Він так розкрив свою душу, що я не наважуюся прямо дивитися на нього, а дивлюся в склянку. На поверхні утворилися маленькі прозорі бульбашки, на які падає світло, заломлюючись червоним і ліловим.
— З того дня мені стало здаватися, що він чогось боїться. Те, що ти говориш про сліди, ніяк не виходить у мене з голови. Тому я стежу за тобою. Ти і Барон розумієте — розуміли — одне одного.
Ісайя приїхав у Данію за місяць до мого переїзду сюди. Юліана подарувала йому лаковані туфельки. Лаковані туфлі в Гренландії вважаються гарними. Вони не могли засунути його віялоподібні широкі ноги у вузькі туфлі. Але Юліані вдалося знайти пару за формою ноги. Відтоді механік називав Ісайю Бароном. Якщо прізвисько пристає до людини, значить, воно торкнулося глибинної суті. У Ісайї це було почуття власної гідності. Він був самодостатній. Йому потрібно було так мало від навколишнього світу, щоб почувати себе задоволеним.
— Я зовсім випадково бачу, як ти підіймаєшся до Юліани і знову йдеш. І крадуся за тобою в «моррісі». Бачу, як ти годуєш собаку. Як ти перелазиш через паркан. І відмикаю іншу хвіртку.
От як, виявляється, стоїть справа. Він щось чує, щось помічає, він їде за мною, він відмикає хвіртку, дістає по голові, і ось ми сидимо тут. Ніяких загадок, немає нічого нового і тривожного під сонцем.
Він усміхається мені. Я всміхаюся йому у відповідь. Так от ми сидимо, п’ємо каву й усміхаємося одне одному. Ми знаємо, що я знаю, що він бреше.
Я розповідаю йому про Ельзу Любінґ. Про Кріолітове товариство «Данія». Про звіт, який лежить перед нами на столі в поліетиленовому пакеті.
Я розповідаю йому про Рауна. Який працює не зовсім у тому місці, де він працює, а в іншому.
Він сидить опустивши очі, поки я говорю. Згорблений, нерухомий.
Щось між нами недомовлено, щось лежить на межі свідомості. Але ми обоє відчуваємо, що беремо участь у бартерній операції. Що ми в глибокому взаємному недовір’ї обмінюємося відомостями, які змушені повідомляти, щоб отримати щось натомість.
— І потім а-адвокат.
На вулиці, над гаванню, з’являється світло, неначе воно спало в каналах, під мостами, звідки згодом повільно виходить на лід, який починає світитися. У Туле світло з’являлося в лютому. За кілька тижнів до того, як показувалося сонце, поки воно ще було далеко за горами і ми жили в темряві, сонячні промені освітлювали Перл-Айленд, розташований у морі за сотні кілометрів, і змушували його світитися, немов уламок рожевого перламутру. І тоді, хоч би що дорослі говорили, я була впевнена, що сонце просто було в зимовій сплячці в морі, а зараз прокидається.
— Все починається з того, що я помічаю машину, червоний «БМВ», на Странґаде.
— Ну і що? — кажу я.
Мені здається, що машини на Странґаде щодня різні.
— Раз на місяць. Він забирає Барона. Коли той повертався, з ним неможливо було говорити.
— Он як, — кажу я.
Повільним людям треба давати стільки часу, скільки їм буде потрібно.
— І ось одного разу я відчиняю машину і заглядаю в бардачок. У мене є інструмент. Виявляється, це адвокат. Його звуть Вінґ.
— Ти міг переплутати машину.
— К-квіти. Вони немов квіти. Коли ти садівник. Я побачив машину раз чи двічі, і все — я її запам’ятав. Як у тебе із снігом. Як у тебе було на даху.
— А раптом я помилилася?
Він хитає головою.
— Я бачив, як ви з Бароном грали в ту гру із стрибками.
Більша частина мого дитинства минула в цій грі. Часто я продовжую грати в неї уві сні. Хтось стрибає на гладку снігову поверхню. Решта чекають, повернувшись до нього спиною. Потім треба на основі слідів реконструювати стрибок першого. У цю гру ми і грали з Ісайєю. Я часто відводила його до дитячого садка. Ми часто спізнювалися на півгодини. Мене сварили. Говорили про те, що дитячий садок не зможе працювати, якщо діти сповзатимуться протягом усього дня. Але ми були щасливі.
— Він стрибав, як мішок бліх, — говорить механік мрійливо. — Адже він був хитрий. Він робив півтора оберта в повітрі і приземлявся на одну ногу. І потрапляв у свої власні сліди.
Механік дивиться на мене, хитаючи головою.
— Але щоразу, щоразу ти відгадувала.
— Скільки часу їх не було?
Звуки пневматичного молота з Кніппельсбро. Пробуджуваний вуличний рух. Чайки. Далекий низький звук, радше навіть глибока вібрація першої ракети на підводних крилах. Короткий сигнал борнхольмського порома тої миті, коли він розвертається перед Амалієхавен. Починається ранок.
— Можливо, кілька годин. Але його привозила інша машина. Таксі. Він завжди повертався сам на таксі.
Він робить нам омлет, поки я стою в дверях і розповідаю йому про Інститут судової медицини. Про професора Лоєна. Про Лаґерманна. Про сліди того, що, можливо, було м’язовою біопсією, взятою у дитини. Після того, як він упав.
Він ріже цибулю і помідори, кладе їх в олію, гарненько збиває білки, замішує жовтки й підсмажує все з обох боків. Він ставить сковорідку на стіл. Ми п’ємо молоко і їмо шматочки чорного, соковитого житнього хліба, що пахне смолою.
Ми їмо мовчки. У тих випадках, коли я їм з чужими людьми — як зараз — або якщо дуже голодна, — я замислююся про ритуальне значення їжі. З дитинства я згадую, як поєднувалася урочистість зібрання з сильними смаковими відчуттями. Рожева, аж злегка піниться, ворвань, яку їдять зі спільної миски. Відчуття таке, що й правда: все в світі існує, щоб бути поділеним між людьми.
Я встаю.
Він стоїть у дверях, неначе хоче заступити мені шлях.
Я думаю про те, що він
