Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Я дістаю том з написом «1991» і гортаю навмання. Там написано: «заробітна плата», «пенсії», «портові збори», «витрати на робочу силу», «харчування й обслуговування», «судновий збір», «прибирання і прання», «дорожні витрати», «дивіденди акціонерів», «заплачено до хімічної лабораторії Струєра».
На стінці шафи праворуч один над одним висять ряди ключів. Я знаходжу той, на якому написано «архів».
Коли я зачиняю дверці сейфа, цифри зникають одна за одною, а коли я виходжу з кімнати, щоб спуститися вниз, у темряву, на дверцях знову з’являється напис «closed».
Перше приміщення архіву займає цілком весь підвал під одним флігелем будинку. Приміщення з низькою стелею і нескінченними рядами дерев’яних полиць, нескінченними гросбухами в коричневих палітурках, наповнене тим здатним позбавити сил сухим повітрям, коливання якого завжди відчуваються над великими паперовими пустелями.
Друге приміщення розташоване перпендикулярно до першого. У ньому такі самі полиці. Але крім них ще й архівні шафи з пласкими висувними полицями для топографічних карт. Архів із сотнями розвішаних карт, деякі з них закріплені на латунних стрижнях. Закрита дерев’яна конструкція, схожа на домовину завдовжки десять метрів. Мабуть, тут дрімають колонки порід.
У кімнаті два високих вікна, що виходять на Странбульвар, і чотири, що виходять на територію заводу. Ось тут і має стати у пригоді моя заготовка з чорних поліетиленових мішків. Я вирішила завісити вікна, щоб можна було запалити світло.
Є жінки, які самі фарбують свої затишні квартири-мансарди. Самі оббивають меблі. Самі піскоструминять фасади своїх будинків. Я завжди викликаю майстра. Або ж залишаю все до наступного року.
Це великі вікна із залізними ґратами зсередини. У мене йде сорок п’ять хвилин на те, щоб закрити всі шість вікон.
Коли все зроблено, я все ж таки не наважуюся запалити світло, а вмикаю свій кишеньковий ліхтарик.
В архівах повинен панувати невблаганний лад. Архіви — це просто-таки втілене бажання тримати минуле впорядкованим. Так, щоб енергійні й ділові молоді люди могли б залетіти сюди, вибрати певне діло, певний зразок породи і швидко вишмигнути саме з цим необхідним їм шматочком минулого.
Проте цей архів далекий від досконалості. На полицях немає табличок. На корінцях архівних матеріалів немає номерів, дат чи літер. А коли я кілька разів навмання беру яку-небудь теку, у мене в руках опиняється: «Петрографічний аналіз вугілля в пластах з Ата (профілі глибоких горизонтів), Нуксуак, Західна Гренландія», або «Про використання обробленого кріоліту-сирцю для виробництва електричних лампочок», або «Визначення меж під час поділу землі 1862 року».
Я підіймаюся нагору і телефоную. Телефонні дзвінки завжди здаються мені чимось неправильним. А надто неправильно дзвонити з місця злочину. Неначе я зв’язуюся прямо з поліцейським управлінням, щоб зробити признання.
— Говорить Ельза Любінґ.
— Я тут стою серед паперових гір і намагаюся згадати, де це написано про те, що навіть обрані можуть заблукати.
Вона якийсь час мовчить, потім сміється.
— Це з Матвія. Але, можливо, до цього випадку більше підходить місце з Марка, де Ісус говорить: «Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?».
Ми сміємося.
— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність, — каже вона. — Я протягом тридцяти п’яти років просила про те, щоб усе було впорядковано і систематизовано.
— Мені приємно чути, що є щось, чого вам не вдалося здійснити.
Вона мовчить.
— Де? — питаю я.
— Двома полицями вище лавки — довгого дерев’яного ящика. Стоїть в алфавітному порядку за тими мінералами, які шукали. Томи, що стоять найближче до вікна, — про ті експедиції, які мали і геологічну, й історичну мету. Та, яку ви шукаєте, має стояти десь скраю.
Вона збирається повісити трубку.
— Фрекен Любінґ, — кажу я.
— Так.
— Ви коли-небудь брали лікарняний?
— Господь завжди оберігав мене.
— Я так і думала, — кажу я. — Мені чомусь так і здавалося.
І ми закінчуємо розмову.
Менш ніж за дві хвилини я знаходжу звіт. Він вставлений у чорну теку з пружиною. У звіті сорок сторінок, пронумерованих у нижньому правому кутку.
Його можна легко засунути в сумку. Потім мені треба прибрати поліетиленове затемнення, і я зникну з Калькбренерівай, як і з’явилася, не залишивши жодних слідів.
Я не можу стримати своєї цікавості. Я беру звіт, іду до найдальшого кінця кімнати й сідаю на підлогу, притулившись до полиці. Вона хитається. Це хисткий дерев’яний стелаж. Ніхто не міг уявити собі, що архів так розростеться. Що Гренландія така напрочуд невичерпна. Вони просто наповнювали і наповнювали його. Відбитками часу — цей слабкий дерев’яний скелет.
«Геологічна експедиція на Гела Альта Кріолітового товариства „Данія“, липень — серпень 1991 р.» — написано на титульному аркуші. А потім двадцять густо списаних сторінок із звітом про експедицію. Я швидко пробігаю очима перші сторінки, які починаються з того, що метою експедиції було «дослідити родовище кристалів „корнерубін“ в глетчері Баррен на Гела Альта». У тексті звіту є список імен п’яти європейців — членів експедиції. Серед них професор, арктичний етнограф, доктор філософських наук Андреас Фіне Ліхт. Це ім’я пробуджує в мені якийсь спогад, але, коли я намагаюся прислухатися до себе, спогад уривається. Я можу припустити, що його участь пояснює, чому внизу сторінки написано: «Експедиція здійснювалася за підтримки Інституту арктичної етнології».
Потім іде звіт, що складається з двох частин, — англійською і данською мовами. Його я теж гортаю. У ньому йдеться про рятувальну експедицію з Хольстейнсборґа на вертольоті до глетчера Баррен. Вертоліт не зміг наблизитися до місця події через небезпеку сходження лавини, викликаної шумом двигуна. Тому він повернувся назад, а замість нього послали «Черокі 6-3000», що це таке, я не знаю, але написано, що сідати довелося на воду, а на борту були льотчик, штурман, лікар і медсестра. Є також короткий звіт рятувальної команди і висновок лікаря з лікарні. Загиблих було п'ятеро. Фін і чотири ескімоси. Одного з ескімосів звали Норсак Крістіансен.
У звіті двадцять сторінок додатку. Список привезених у Данію мінералогічних проб. Фінансовий звіт. Довга низка знятих з літака чорно-білих фотографій глетчера, який, розділяючись, охоплює світлу скелю, що нагадує усічений конус.
У пластиковій теці містяться копії двох десятків листів, пов’язаних з транспортуванням тіл.
Усе виглядає чітко і правильно. Трагічно, але все ж не більше ніж нещасний випадок. Нічого такого, що могло б мати в собі пояснення тому, що через два роки в
