В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Твоє зверху, Олексо. Що тобі треба?

- Та так, сутня дрібничка. У Піонерському парку між водонапірною баштою і «місточком закоханих» зарізали одного молодого, підозрюю, неодруженого і, швидше за все, безпартійного. А головне - морально нестійкого. Бо перед смертю впився на халяву так, що навіть не вчинив опору.

- Олексо, ти знаєш, я у своєму житті нікого не зарізав.

- Знаю, знаю, знаю. Я до тебе виключно, як до експерта. Глянь ось на цю фотографію і скажи: чим, на твою думку, крім шевського ножа, можна так розпанахати горлянку?

Додік не відповів. Він устав, згріб з табуретки та полиць усі ножі, акуратно розкладені там у лише йому зрозумілому порядку, вийшов з будочки і жестом покликав мене за собою. Перейшов на протилежний бік Андріївського узвозу і метрів з десяти один за одним сильно жбурнув ножі у двері будочки. Жодного промаху! Жодного відхилення від чіткої паралелі з рівнем моря! Вищий клас!

Після цієї бездоганної вистави Додік мовчки повернувся на своє робоче місце, зняв шкіряного фартуха, повісив його на рукояті ножів і нарешті подав голос:

- Веди, лягавий! Більше я тобі нічого не скажу. Але моїх пальчиків на тому штику, котрим розпанахали фраєра в парку, ви не знайшли. Як і самого штика. Інакше ти б навколо мене циганської халяндри не витанцьовував.

- Додіку, сядь! Мене не цікавить, хто це зробив. Я хочу знати лише, чим це зробили.

- Сирота, ти наче в армії не служив. Ніж-багнет від акаему пам’ятаєш?

- Ну…

- Рейки гну! Страшна річ. Дріт, як масло, ріже. А що вже про горло казати.

- Додіку, спасибі за підказку.

- Нема за що. Що ти ще хочеш, зараза міліцейська?

- Наскільки я розумію, Додіку, у нашому місті-герої ніхто собі такого звірства не дозволяє.

- Правильно розумієш. Бо ми, Сирота, яка не є, а все ж Європа. А отакі от ножі поважають по той бік Каспійського моря. Традиція, розумієш. У нас підколюють, а у них горлянки перерізають.

- Додіку, останнє запитання. Можеш не відповідати. Більше того, я встану і піду, якщо ти промовчиш. Чим це пахне - і для нас, і для тебе?

Додік одразу не відповів, але жестом показав, щоб я не вставав. Вочевидь підбирав слова. Нарешті наважився:

- Олексо, я тебе поважаю ще з тих часів, коли ми разом били банабаків. Тому скажу, точніше - натякну. Є одне паскудство, про яке ви, менти боїтеся говорити, а ми, справжні блатні боїмося, що воно до нас у Київ таки прилізе. На цьому закручені величезні гроші. І то такі, що навіть наші блатні закони не впоперек не стануть. Коли знайдете, хто це зробив, виверніть у нього всі кишені і розпоріть усі шви. Все!… ні, не все. Зверніть увагу на пальці. І на цигарки, які він курить. Второпав?

- Второпав. Дякую.

- Нема за що. Я тобі нічого не казав. Більше того - давай я краще твоїй дівчині за безплатно такі босоніжки пошию, що всі впадуть. А ти мене про ОЦЕ більше ніколи не питатимеш. Як там співають оті китайські хунвейбіни? Вітер зі Сходу подолає вітер із Заходу? Сирота, бійся вітру зі Сходу. Бо проти нього і ваші радянські, і наші злодійські закони - тьху! І ніщо!

Я подякував Додікові за політінформацію і розпрощався. Мені розхотілося жартувати. Бо якщо отой специфічний запах «східного вітру» унюхають «конторські», то - ой! А як вони його вже унюхали? Ні, краще не думати. Поки що. Дасть Бог день, дасть і трудодень.

В Управі на мене чекав такий сюрприз, що я з останніх сил стримався аби не залізти на стелю і не верещати звідти дурним голосом. Наше ляпало-замполіт влаштував планову інвентаризацію ідеологічної наглядності. Тобто - познімав її зі стін і порозпихав у кілька кабінетів. Мені дісталося найдорожче - портрети Леоніда Ілліча Брежнєва. Тож коли відчинив двері до свого кабінетику і побачив генерального секретаря в усіх кутках, попід стінами, на підвіконні і навіть на шафі догори дригом - то мене повело так, що я мусив ухопитися обома руками за лутки дверей. Але, виявляється, це була лише увертюра.

Першим номером програми було скорочення спеціальної слідчої бригади по справі вбивства невідомої особи чоловічої статі в Піонерському парку до одного співробітника. Себто - старшого інспектора Сироти.

По-друге, дні минали, а ніхто не поспішав подати заяву щодо таємничого зникнення молодого чоловіка у віці 20-25 років, зросту середнього, без особливих прикмет за винятком залишків характерного сіруватого загару на обличчі. Хоча інтуїція підказувала мені, що вбитий, все ж таки, прописаний у Києві. Інша справа, що хлопцеві пощастило і він жив сам. Версія перша - знімав квартиру, версія друга - мав принаймні однокімнатне житло, версія третя - всі родичі хором і дружно відбули у відпустку.

По-третє, щодо моєї версії стосовно служби загиблого у військах Туркво, себто Туркестанського військового округу. Справді, після історії з перемеленим на фарш прапорщиком (див. “Покійник по-флотському”) мої стосунки з прапорщиками з військкоматів були наближені до ідеальних. Відтак - ніяких проблем з одержанням виключно секретної інформації про те, хто, де і коли служив, не виникало. Але