Тюрма - Жорж Сіменон

слід?

Ален зробив заперечливий знак.

— Вона, певно, ще не прокинулась?

— А звідки ви знаєте, що у мене хтось є?

Мінна пройшла в куток і підняла з підлоги атласну оранжеву туфлю на височенному каблуці.

— Їх же має бути дві? Так?

— Здається…

Вона пирснула.

— Скільки вам років?

— Двадцять два.

— І давно в Парижі?

— Півроку.

Ален не насмілився запитати, що вона робила цілих півроку. Дивувався тільки, чому обрала собі професію служниці.

— Чи так мені казали, що вам потрібна служниця тільки на півдня?

Він знизав плечима.

— Мені однаково. А вам?

— Я воліла б стати на цілий день.

— Будь ласка.

— А платимете теж удвічі?

— Звичайно.

Кава трохи прохолола, і він почав пити її невеличкими ковтками. Спочатку його мало не вирвало, потім нудота зникла.

— А ваша дама не розсердиться?

— Не маю найменшого уявлення.

— Ви зараз розбудите її?

— Можливо. Так, певно, буде краще.

— Тоді я ще зварю кави про всяк випадок. Покличете мене.

Він знову подивився, як вона віддаляється, похитуючи стегнами. Потім штовхнув двері, підійшов до ліжка й трохи підняв простирадло.

Рудоволоса розплющила зеленкувато-голубе око.

Відтак промовила глухуватим голосом:

— Хелло, Алене.

Вона щось пригадувала. Отже, коли й була п'яна, то не до такої міри, як він.

— Котра година?

— Не знаю. Та це й не має значення.

Вона відкинула простирадло, оголивши невеличкі пружні перса з рожевими сосками.

— Як себе почуваєш? — запитала.

— Гидко.

— Сам винен.

Вона говорила з ледве помітним англійським акцентом, і він поцікавився:

— Ти англійка?

— По матері.

— Як тебе звати?

— Забувся? Бессі…

— А де ми зустрілися?

І сів на край ліжка.

— Кави у тебе випадково нема?

Йому важко було підвестись, іти до вітальні, потім до кухні.

— Мінно! Ви мали рацію. Вона хоче кави.

— Зараз принесу. І рогалики подати? Швейцарка казала, щоб я неодмінно купувала їх вам.

— Якщо принесли, давайте.

Він повернувся до спальні. Бессі не було вже в зім'ятому ліжку. Вона вийшла з ванни і знову лягла, прикривши простирадлом ноги.

— Чия то зубна щіточка ліворуч від дзеркала?

— Якщо зелена, то жінчина.

— Тієї самої, що…

— Атож.

У двері постукали. Бессі не ворухнулась. Увійшла Мінна з тацею в руках.

— Куди поставити?

— Давайте сюди.

Жінки глянули одна на одну з цікавістю, але без найменшої соромливості.

Коли служниця вийшла, Бессі запитала:

— Давно вона в тебе працює?

— Від сьогодні. Я побачив її вперше, коли пішов відчиняти двері.

Бессі жадібно пила каву.

— Що тобі хотілося знати?

— Де ми зустрілися?

— У кав'ярні «Грело».

— На вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт? Дивно. Я там ніколи не буваю.

— Ти когось шукав.

— Кого?

— Не знаю. Тільки раз у раз твердив, що тобі дуже важливо розшукати його.

— Ти там ловиш клієнтів?

— Ні, я танцюристка. Учора була не сама.

— А з ким?

— З двома твоїми приятелями. Одного звуть Боб…

— Демарі?

— Здається. Він письменник.

То був Демарі, який два роки тому дістав премію Ренодо і тепер працює в журналі «Ти».

— А другий хто?

— Стривай. Якийсь фотограф. Немічний такий, хворий, чи що. Голова у нього трохи набік.

— Жюльєн Бур?

— Можливо.

— У зім'ятому костюмі?

— Еге ж.

Бур постійно ходив у зім'ятому костюмі, і, можливо, через те. що схиляв голову набік, його обличчя здавалось перекошеним.

Це він робив кращі фото для журналу. У його знімках не було отої наглої голизни, що в інших виданнях. Журнал «Ти» мав увійти в близькі стосунки з людьми. В цих фотографіях мали впізнавати себе дівчата й жінки. На знімку, наприклад, молода дівчина, що спить, а в неї оголено тільки одну грудь, як своєрідну людську цінність.

«Тексти мають справляти таке враження, ніби це листи, написані нашими читачками», — казав своїм співробітникам Ален.

Жодної показовості. Коли це кімната, то така, в яких проживає більшість наших читачів. Коли жіноче обличчя, то ніяких довгих він, яскраво нафарбованих губ, сліпучих зубів.

То було якось після обіду. Він спостерігав, як перевдягається його своячка, і раптом йому зайшла в голову ідея. В той час він ще писав статті про театри й кабаре. Склав навіть кілька пісеньок.

«Ти…» — вимовив він стиха.

«Що я? Не така, як усі?»

У тім-то й річ, що вона була така самісінька, як усі.

«Мені прийшла в голову думка заснувати журнал. Наступним разом я тобі розповім».

Він сам скомпонував макет майбутнього видання, сам написав усі тексти. З Буром ще не був знайомий, і довелося чимало повчитися, перш ніж домігся від журнальних фотографів того, що йому хотілося.

«Та ні ж бо! Хіба такий вигляд у цнотливої дівчини?»

«А ти спробуй умовити цнотливу дівчину, щоб вона дозволила сфотографувати себе так!»

Власник друкарні надав йому кредит. Люзен, що пізніше став у нього агентом реклами, підшукав вільну квартиру