Тюрма - Жорж Сіменон

«Йому необхідні просто люди, байдуже хто…»

Це правда. Він повсякчас відчував потребу мати довкола людей, яки$ звав друзями або співробітниками. Варто було йому залишитися самому, як ним опановувала тривога, невиразна, тяжка. Він не почував себе в безпеці. Ось чому минулої ночі, незважаючи на сп'яніння, привів до себе ту дівчину. Що буде з ним сьогодні ввечері? Що буде завтра?

І раптом побачив себе в старовинному ательє художників, а перед вікном нічний Париж.

— Післяобід до неї на побачення прийде батько. На це вона одразу ж погодилась: «Сердешний татко! Для нього — це крах усього життя». Коли я повідомив, що її мати хвора, вона навіть не поцікавилась, що з нею. Спробував завести розмову про захист її в суді. Не можна справді допустити, щоб її засудили на двадцять років, а то й до вічного ув'язнення. Та для цього потрібні мотиви, які викликали б у присяжних співчуття до підсудної. Я бачу тільки одну можливість — убивство на грунті ревнощів. Хоч ви в цьому випадкові відпадаєте.

— Чому?

— Ви ж мені самі казали, що ось уже рік не зустрічалися з своячкою. Не думайте, що поліція залишається бездіяльною. Ще до вечора детективи виявлять, якщо не зробили цього досі, мебльовану квартиру, яка правила вам за місце зустрічей. Потрібно будь-що з'ясувати, хто став між сестрами.

І глянув на Алена, що раптом зблід.

— Доконче треба?

— Не стану запевняти, що все тут буде для вас приємним. Але це факт. Чи не помічали ви останнім часом якихось змін у поведінці дружини?

Ален сидів блідий, але раптом відчув, що червоніє. Несподівано він зробив відкриття. Потрібні були наглі запитання Рабю, щоб розбудити спогади, а може, цьому сприяло й те, що сталося сьогодні вранці між ним і Бессі.

Протягом кількох років спільного життя подружні обов'язки Мур-мур ніколи не вважала для себе обтяжливими. Здебільше вона читала, дивилася телевізор чи писала статтю. Раптом напівпошепки Ален звертався до неї: «Поглянь на мене, Мур-мур». Вона оберталась до нього, нічого не думаючи, потім заходилася сміхом: «А, он воно що! Добре, досить на сьогодні!»

Проте останнього літа не раз траплялося так, що вона зніяковіло відмовлялася:

«Даруй мені, тільки не сьогодні. Не знаю, що зі мною. Либонь, стомилася!»

«Я тебе не впізнаю!»

«Може, я старію?»

Рабю спостерігав за ним.

— Ну як?

— Можливо, ви маєте рацію.

— Приємно чи ні, а доведеться вивернути все це в суді. Ви ж хочете, щоб її виправдали?

— Звичайно.

— Навіть коли вона не повернеться до вас?

— Після тієї заяви, яку вона сьогодні зробила, мабуть, більше не має наміру жити зі мною.

— Ви ще кохаєте її?

— Гадаю, що так.

— Поліція, певна річ, уже подумала про наявність невідомої вам людини. Можливо, вона сама з'ясує нам це. Та, на мою думку, ви маєте перевагу, бо, ймовірно, йдеться про якогось близького знайомого.

Рабю відчув, що співрозмовник захвилювався.

— Що з вами?

— Не звертайте уваги. Учора я мусив повечеряти в зятя, а потім напився до нестями. Я вас слухаю.

— А потім вона сказала щось таке, що глибоко вразило мене. Я навіть заборонив їй повторювати це будь-кому. Йшлося про вашого сина, Патрика. Я радив подумати про нього, про його майбутнє. Тоді вона мені сухо відповіла: «Я ніколи не мала материнських почуттів». Це справді так?

Ален замислився, відтворюючи в пам'яті минуле. Коли народився Патрик, вони були ще небагаті. Це сталося ще до заснування журналу; Спочатку Мур-мур весь свій час віддавала дитині. Як і тоді, коли друкувала на машинці й передруковувала заново цілу сторінку, коли знаходила помилку.

Так вони прожили близько двох років. Потім узяли няньку, і Мур-мур знову поринула в роботу. А вечорами приїздила, куди він призначав, і додому обоє поверталися пізно.

Їй ніколи навіть не кортіло глянути на сплячу дитину. Ален робив це сам.

Незабаром вони купили й перебудували «Ноннетт», де тепер проводили вихідні дні. І Мур-мур скористалася з цього, щоб ще більше працювати.

— Зрозуміло, чому вона так сказала, — пробурмотів Ален.

Рабю глянув на стінний годинник і підвівся. У кабінеті задзвонив телефон, адвокат зняв трубку.

— Слухаю. Так. Він ще тут. — І передав трубку Алену. — З вашої редакції.

— Алло! Ален? Біля телефону Борис. Ось уже півгодини, як намагаюсь зв'язатись з тобою. Дзвонив до тебе на квартиру. Якийсь приємний жіночий голос — не знаю тільки чий — сповістив, що тебе викликали телефоном і ти помчав. Я подзвонив Ельбігу, та його не було. Коли розшукав, він повідомив, що ти у Рабю. Є новини. Годину тому до нас прибув комісар Румань з двома поліцейськими. Він пред'явив ордер, підписаний слідчим, і сидить тепер у твоєму кабінеті. Перерив усі шухляди. Потім попросив список співробітників і заявив, що йому необхідно порозмовляти з ними, з кожним окремо. Першими чомусь викликав телефоністок.

— Я їду.

Ален поклав трубку на важіль і повернуся до Рабю, що нетерпляче ждав.

— У мене в кабінеті комісар Румань з двома поліцейськими. Зробив там обшук і зараз допитує співробітників.

— А що я вам казав?

— Гадаєте, він підозрює когось із працівників редакції?

— В усякому разі, йде по сліду… Спасибі, що зайшли. Постарайтеся розшукати винуватця.

Винуватця! Адвокат мовив це з такою іронією, що Ален мимохіть посміхнувся.

— Вам би зараз не завадило перепустити скляночку. Бар у нас ліворуч від входу, у тютюновій лавці.

Алена брала злість до Рабю: за те, як адвокат викликав його до себе, як переказав слова Мур-мур і натякнув, що йому не завадило б випити.

Похнюпивши голову, Ален чекав на ліфт. За хвилину підійшов до стойки