Тюрма - Жорж Сіменон
«Заводом» він називав свій зуболікарський кабінет. Ще раз поплескав Алена по плечу й пішов до дверей; поли білого халата плутались між ногами. Чому він завжди купує такі довгі халати?
— Бач, не сказав тобі й слова, хоч і схвильований. Пуато ніколи не виказують своїх почуттів. Маленьким ти ні разу не плакав при мені.
Від червоного вина Алена почало нудити. І він порухом зупинив матір, яка збиралася налити другу склянку.
— Спасибі. Час їхати.
— Є кому про тебе піклуватися?
— Приходить служниця.
— А втім, ти завжди вважав за краще їсти по ресторанах. Вони тобі не зіпсують шлунка?
— Поки що почуваю себе добре.
Ален підвівся — голова його прийшлась нарівні з люстрою — знову нахилився й поцілував матір в обидві щоки.
На дверях раптом обернувся, немов пригадавши щось.
— Мамо, я не можу заборонити вам читати газети. Але ж не дуже вірте тому, що там писатимуть. Вони завжди пишуть неправду. В цій справі я трохи тямлю. Як-небудь днями загляну.
— Триматимеш нас в курсі справ?
— Обіцяю.
Він спустився затоптаними, вищербленими сходами. Ну от, одну справу зроблено… Тепер над мокрою бруківкою піднімався густий туман, оточуючи ореолом вогні ліхтарів і світлових вивісок.
Пробіг хлопчина з пакою газет під пахвою. Проте Ален не схотів купувати газети.
Треба кудись піти, десь згаяти час. Але де?
Люди довкола поспішали, переганяючи й штовхаючи одне одного, ніби попереду була мета, якої слід було досягти першими. А він стояв край тротуару з похмурим виглядом і палив сигарету.
Чому? Чому?
Слуга Альбер, вдягнутий, як бармен, у білу куртку, взяв у нього пальто і провів до вітальні. Бланше в чорному костюмі самотньо стояв посеред кімнати. Певно, чекав появи тестя, бо, побачивши Алена, змінився на обличчі.
— Я, здається, перший?
Він почував, що йде наче зв'язаний, бо ввечері багато випив. Почервонілі очі блищали, це не сховалося од Бланше.
— Сідай.
Вітальня була з високою стелею і надто просторою як на двох. Її було уставлено, певно, казенними меблями: величезна кришталева люстра не могла освітити всі закутки.
Вони дивились один на одного, проте рук не подавали.
— Він, либонь, не забариться.
На щастя, тесть прибув одразу. Пролунав дзвоник, почулися кроки Альбера, рипнули двері. Нарешті слуга завів до вітальні мужчину, що не поступався ростом Бланше. але сухорлявого і трохи сутулого, з блідим худим обличчям.
Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.
— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.
— Може, пройдемо до мене в кабінет?
Кабінет в стилі «ампір», мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.
— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?
— Не має значення.
— А тобі?
— Віскі.
Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.
Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.
Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:
— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.
Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.
— Ви бачилися з нею?
Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.
— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.
— І як вона?
— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.
— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.
Він надпив портвейн і поставив склянку.
— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.
— А як ви дізналися?
— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.
Він глянув довкола.
— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.
— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.
— А де були діти?
— Вечеряли з Наною.
— Вони знають?
— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.
Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.
— Так, це від них не втече.
— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.
— Церковний?
Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.
— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.
Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?
Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.
А може, він не такий, як усі?
Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.
— Вечерю подано, мосьє.
