Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Це все? — сухо запитала вона.
Треба хоч спробувати захиститися.
— Ні. Не все. На жаль, не все, — зітхнув Клим. — Бо якщо я покажу характер і все ж відмовлюся, розвернуся й піду, вас це зачепить ще більше. Й ви, тепер уже — винятково з принципу, почнете діяти проти мене. Минулого року ви допомогли мені, визнаю і зайвий раз дякую, — короткий уклін. — Нині ж ви досить швидко зруйнуєте все те невелике, чого я встиг досягнути тут, у Львові, на рівному місці. З чистого аркуша. Жіноча помста за відмову. Так це називається?
Поки говорив, Магда розплела руки, сплітаючи натомість тонкі пальці.
— То ви так усе сприймаєте?
— А ви — інакше? Для чого тоді взагалі було заводити подібну розмову?
Вона не поспішала з відповіддю. Пройшлася до вікна, думаючи про своє, звідти розвернулася, завівши руки за спину й обіпершись на підвіконня.
— Не знаю, що думати про вчинок Вишневського та його мотиви, — мовила нарешті. — Той дивак Шацький натякає на можливий місток між Адамом та вами, пане Кошовий. Ось звідки мої підозри. Хоча ви маєте рацію, більше нема нічого. Але, — тут вона піднесла голос, — категорично не праві у своїх припущеннях!
— Що маєте на увазі?
— Ви зле подумали про мене. Це мене образило. Зовсім не хочу зруйнувати вам життя, Климентію. Просто…
— Що — просто?
— Жінка, котрій потрібна допомога, може й має право просити про неї навіть у такий спосіб. Шукала, чим натиснути на вас, аби погодились взятися за вирішення зовсім чужої справи.
— На мене треба тиснути?.
— Я у тій кімнаті вас просила. Ви відмовили.
— Прохання було не від вас, пані Магдо. Там сидять троє осіб, котрі мають різні інтереси до одного будинку. Ви ніби посередник, усіх зібрали й познайомили зі мною. Чи — я помилився? У вас є особистий інтерес?
Магда знову промовчала.
їх розділяла кімната, від краю до краю. Але навіть з такої відстані, зі свого місця, Кошовий прочитав муки вагання й сумніву на її обличчі. Нарешті сказала, не вичавила з себе — видала таким тоном, котрим просять узяти своє й відчепитися:
— Так. У мене є певний особистий інтерес, аби історія з явленням Чорної пані якомога швидше прояснилася. Йдеться лише про все, пов’язане з привидом… чи так званим привидом. Убивствами хай далі переймається поліція, за те гроші дістає. Потойбіччям комісар Віхура займатися не буде. Мій покійний чоловік, пан Густав, теж не став би.
— Я, значить, підходжу на роль Ван Гельсинга чи хто там ще кидав виклик нечистій силі.
— Моє особисте прохання, пане Кошовий, — вона наголосила на слові «моє». — У моїй особі вам краще мати друга.
— Ми не ворогували.
— Значить, ми друзі. Середини життя не пропонує. Або ворог, або — навпаки, — тепер Магда окреслила легку посмішку, відступила од вікна, повільно рушила вперед, ледь гойдаючи стегнами. — Даруйте, якщо не з того почала й змусила вас хвилюватися. Ще раз: допомога потрібна мені не менше, ніж тим панам у залі, — кивок на двері. — Більшого, на жаль, пояснити не можу. Принаймні зараз.
— А коли? — вирвалось у Клима.
— Щойно все проясниться хоча б у якийсь бік, ви про все дізнаєтесь і без наших відвертих розмов. Хоча б від вашого друга Шацького. Судячи з усього, неймовірного міського пліткаря. То як?
Відповідь вона могла прочитати в Климових очах, наблизившись майже впритул, тільки руку простягни.
Й погодившись спершу наодинці, потім — при всіх, ще й отримавши запевнення в тому, що витрачений на клопоти час буде належним чином оплачено, Кошовий все одно повертався додому з тривогою в серці.
Бо нехай йому сьогодні вдалося знизити градус напруги, а Магді своєю чергою забалакати його й таки домогтися свого, все одно її підозра щодо нього не здиміла.
Просто відійшла.
Й завжди може повернутися, потрібен лише привід.
Розділ восьмий
ПО СЛІДУ ПЛЯШКИ З-ПІД УГОРСЬКОГО
— Панове обіцєли корону! Тож прошу дати!
Чоловік, котрий вимагав грошей, був не схожий на жебрака. Побачивши його вперше здалеку, Кошовий просто мазнув очима по цьому персонажеві. Напівпальто з теплим накладним коміром, збитий до потилиці повстяний картуз, добротні штани й важкі черевики — тип більше нагадував ремісника-роботягу, котрий через брак постійної роботи зранку виходив у місто на лови.
Жили подібні «мисливці» зазвичай у робітничих передмістях. Їхні дружини прали чи шили на дому, або прибирали в дешевих барах та задимлених рестораціях там же, неподалік. Діти в них напевне були, навіть кілька. Адже сходилися такі пари, як водиться, замолоду, проте почуття рухали ними не в першу чергу.
Зводило те, що вибралися обоє з довколишніх сіл. Удома завжди знайдеться, до чого докласти рук. Але міста будувалися, ширилися, рухалися, ставали дедалі живішими й жвавішими. Тут можна мати більше праці, навіть шукати не треба. Ось вони, птахи удачі, ширяють над міськими дахами. А ще, вдаючи із себе голубів, поважно прогулюються бруком, зовсім не зважаючи на людей, навіть зневажаючи їх за вічну метушню. Якщо мати лій у головах, триматися разом та не покладати рук, місто незабаром широко розкриє обійми. Й стануть вони тут рідними. Дітиська ж їхні — взагалі запанують, у містах розумнішають швидше.
Дійсність виявлялася зовсім протилежною. Мрії не збувалися, очікування не виправдовувалися. Не всякому вдавалося спіймати птахів удачі. Ті ж, кому чарівна птиця давалася в руки, бачили зблизька: обскубане воно, недолуге, ще й підгодовувати треба. Ось чому чоловіки швидко старішали, ставали злішими, з часом ставили хрест на мріях вибитися в люди — аби не потонути в злиднях. Зароблені щоденною, часто — випадково наколядованою працею гроші вони частіше лишали в дешевих барах, де їхні жінки ще й мили запльовану підлогу.
Проте жебраками подібні типи не ставали.
Бо Клим, почавши втілювати свій єдиний поки план для виконання прохань Магди Богданович, дуже швидко зрозумів, чим волоцюга й прохач зі львівського бруку відрізняється від прибитих життям невдах — трударів із передмість. Адже більшість жебраків, принаймні тих, із ким за останні дні довелося перетнутися Кошовому, або гралися, з усієї сили зображаючи шляхетність, або справді колись належали до поважного товариства.
Цього, здаля справді схожого на ломовика-заробітчанина, показав Йозеф Шацький. Відгукувався на прізвисько Фертик. Коди був тверезий — вдень пригощався дармовим борщем на Краківському, розважаючи за це базарувальників віршами власного творення. Їх ніхто ніколи не запам’ятовував,
