Привид із Валової - Андрій Анатолійович Кокотюха

Клим картинно наморщив носа.

— Отак відразу й застукали! Пані Магдо, застукують лиходіїв за злочинними справами. Або, даруйте, коханців та коханок за різними непристойностями. Ми лише перевіряли мої припущення. До того ж, саме Шацький розповів мені про Чорну пані. Не бачу нічого крамольного в тому нашому візиті на Валову.

— Признатися, я теж. Та й пан Віхура, як ви, мабуть, встигли зрозуміти, обурився не так вештанням на місці пригоди цікавих людей, скільки саме вашою появою. З огляду на минулі прикрощі, завдані вами львівській поліції…

— Ох, пані Магдо! Хіба ви не знаєте, що насправді моя скромна допомога виявилася для поліції та особисто комісара Віхури дуже корисною!

Вона не прийняла його гри, зберегла суворий тон.

— Саме тому, Климентію, поліція підозріло сприйняла вашу цікавість. Погодьтеся, ніхто не любить, коли пхають носа не в свою справу й переходять дорогу.

Кошовий не стримався — клацнув пальцями.

— Та і я ж про це! Пані Магдо, ось причина моєї відмови і вам, і тому шановному товариству в залі! Не хочу я лізти не в свої справи, не збираюся переходити стежку поліції! При моєму-то непевному становищі…

— Про це й поговоримо. Добре, що ви згадали своє становище раніше за мене. Значить, ви повною мірою усвідомлюєте його крихкість.

Ось тепер у її голосі звучала явна, дуже погано прихована погроза.

— Я не розумію вас, пані Магдо.

— Пояснюю, — вона говорила, ніби висувала звинувачення. — Йозеф Шацький — ваш друг, ваша тінь. А в той час, коли ви опинилися в гущині подій, пов’язаних із вбивством Сойки, — ваша права рука. І ось випадково я дізнаюся: наприкінці липня минулого року, незабаром після того, як уляглася історія з Сойкою й російськими терористами, пан Шацький шукає зустрічі з паном Вишневським. Хоча між ними нічого спільного. Пан Адам відвідував іншого, значно престижнішого зубного лікаря. Інакше ці двоє ніде й ніяк не могли познайомитися.

Серце Кошового гупало так сильно, що він боявся — стукіт лунає на всю спальню й Магда неодмінно почує його, якщо вже не почула.

— У мого друга є улюблена приказка: Шацький, мовляв, знає половину Львова. Інша половина Львова знає Шацького. Не здивуюся, якщо пан Вишневський належить до першої половини.

— Проте це не пояснює, чому ваш Шацький тоді шукав зустрічі з паном Адамом.

— Мій?

— Я не обмовилася, — слова звучали урочисто. — Саме так — ваш Шацький. Вони зустрілися. А кілька днів по тому, дуже скоро, Климентію, він зібрався, нічого не пояснив та поїхав геть із міста. Маю на увазі пана Вишневського.

— Це я зрозумів.

— Чудово. Бо, виглядає, ви таки маєте якусь причетність до від’їзду Адама.

«І його розриву зі мною», — читалося в її очах, хоч уголос Магда цього не говорила й навряд чи колись скаже. Принаймні — в його присутності. Зате Кошовий нарешті зрозумів, до чого вона веде.

Та в чому підозрює.

Його.

Віко вже сіпалося без упину, й Клим машинально притримав його пучкою вказівного пальця.

— Не хочу вас розчаровувати, пані Магдо. Але до рішень пана Вишневського моя скромна персона жодним чином не причетна. Мене в той час переймала власна доля. Як, до речі, й тепер.

— Тобто Шацький шукав зустрічі з паном Адамом не на ваше прохання?

— Ні.

— І ви нічого не передавали йому? Ні про що з паном Вишневським не домовлялися?

— Ні. Про що ми мали б домовитися, пані Магдо?

Вона витримала коротку й багатозначну паузу.

— В такому разі я хочу домовитися з вами. Мене дуже цікавить і завжди перейматиме, чому Адам Вишневський виїхав зі Львова так несподівано. Мені здається, він зробив це під тиском певних зовнішніх обставин. Я вдова поліцейського, пане Кошовий, і навчилася від покійного чоловіка зіставляти факти та робити висновки. І щось мені підказує — ота зустріч, якої вперто шукав ваш Йозеф Шацький, відбулася й мала певні наслідки. В мене досить важелів, аби довести все до кінця.

— А чи не простіше вам самій написати панові Вишневському листа або навіть поїхати до нього? Та усе з’ясувати…

— Він уникає спілкування. Це викликає ще більше підозр, — відрубала Магда. — Словом, Климентію, я готова не рухатися в цьому напрямку. Й забути про свої підозри стосовно вашої можливої причетності до загадкового від’їзду пана Адама. Ви приймаєте пропозицію шановного панства й докладаєте зусиль, аби прояснити всю історію з Чорною пані. Згодні?

Цугцванг.

Клим трохи грав у шахи, хоч останнім часом не мав часу та й партнерів не знаходив, бо не шукав. І все ж знав, як називається комбінація на дошці, спровокована майстерністю супротивника. Або, що трапляється частіше, спричинена власною неуважністю, помноженою на хибну оцінку здатностей іншого гравця.

Чесно кажучи,’Кошовий до цього моменту взагалі не сприймав Магду Богданович як суперника. А її манеру вести розмови й справи вважав проявом кокетства. Бо воно в кожної жінки індивідуальне. Значить, у Магди — ось таке. Загалом же, не будучи пещеним дамською увагою, Клим устиг помітити за собою, що в присутності наділених від Бога яскравою вродою жінок ніяковіє, втрачає на короткий час упевненість в собі. Тож задля виправлення прикрої ситуації починав удавати хулігана, нахабного вуличного джиґуна, досвідченішого в «жіночих» питаннях навіть за легендарного Казанову. Можливо, це не завжди вдавалося, часом його навіть вважали хамом. Та здебільшого подібна поведінка, не стільки захисна стіна, скільки спроба контратаки, додавала Кошовому впевненості в собі й дозволяла вирівняти позиції.

Але почута від Магди пропозиція — це було щось зовсім нове, абсолютно незвідане й незнайоме в стосунках Клима з жінками.

Не світська бесіда, не флірт, не перемовини, не освідчення чи розставання. Жорстка, справді чоловіча гра, в якій правила може писати й змінювати за бажанням лиш одна сторона.

Цугцванг.

Кожен наступний Климів хід, усяка подальша його спроба захиститися й навіть покращити позиції насправді заганяли в глухий кут, крок за кроком погіршуючи перспективи.

— Пані Магдо, — Кошовий почав обережно, мов рухався тоненькою стежкою через грузьку небезпечну трясовину. — Я не знаю, як правильно вам відповісти.

Хоч розумію, чого саме ви чекаєте від мене. Припустимо, я погоджусь.

— Припустимо?

— Так, поки припустимо, пані Магдо. Це означатиме, що я мимоволі визнаю свою причетність до несподіваного від’їзду пана Адама Вишневського з міста. Тобто погоджуюся з вашою версією: мовляв, такий собі Климентій Кошовий, київський зайда, з відомих лише йому причин інтригами витурив зі Львова людину, котра входила до близького кола ваших друзів. І вас не переймає, що більше ніколи й ніде після зустрічі на поминках ми