Той, хто вбиває - Кріс Тведт
Я стенув плечами.
— Хтозна... У кожному разі здатний на насильство. Відсидів два з половиною роки за завдання важких тілесних ушкоджень. Потворна справа. Ціле щастя, що він не забив потерпілого до смерті.
— Ну, це не одне й те саме. Ти мав справи й гірші...
Я засміявся.
— Можливо... Принаймні тут я маю козир у рукаві. Пригадуєш, розповідав тобі про небожа?
— Спадкоємця?
— Так. Його алібі нічого не варте.
Я розказав Сюнне про зустріч з Янну Уґланом і Стейном Нільсеном.
— Нічого не варте тільки тому, що свідки наркомани? Ти не маєш рації! — запротестувала Сюнне.
— Залежить, як подивитися. Алібі, можливо, годиться, щоб зняти Адама Ліда з поліцейського гачка, але не в цьому суть. Мені не треба доводити його вину в убивстві, а лише спонукати суд замислитися, що така можливість, у принципі, існує. І це я, напевно, зумію.
— Та я вже бачу...
Нашу розмову перервала пані Сьоренсен.
— Прийшов якийсь чоловік, просить, щоб ви його прийняли.
Чоловік сидів на канапі й знічев’я гортав ілюстрований журнал. Побачивши мене, підвівся, подав руку. Він мав м’ясисте обличчя, масивні рогові окуляри й рідке, майже біле волосся.
— Мене звати Ярле Сейм, — відрекомендувався він. — Вибачте, що попередньо не зателефонував, але, якщо ви маєте п’ять хвилин...
— Чим можу допомогти, пане Сейм? — запитав я, коли він сів на стілець для відвідувачів.
— Що ж, — почав він. — Не знаю, чи можете ви хоч щось вдіяти, та принаймні я поясню ситуацію. Я представляю Братську церкву, і ми...
— Ага, заповіт Барбари Бломберг, — урвав я його тираду на самому початку.
Усмішка пана Сейма трохи сквасніла.
— Саме так!
— Трагічна смерть — сумно...
Чоловік підняв руку до рота, відкашлявся.
— Ваша правда, сумно, але до нас дійшли чутки, що Барбара мала намір залишити нашій церкві значну суму грошей.
Я випростався.
— Звідки інформація?
— З поліції. Мене викликали в Управління. Я так зрозумів, що ви допомагали з укладанням заповіту, хоч ще раніше здогадувався про її наміри заповісти нам кошти. Вона натякала мені про це, — у голосі Ярле Сейма вчувалися нетерплячі нотки.
— Проблема в тому, що заповіт не був підписаний, — сказав я.
— Я розумію, але намір свідчить про справжню останню волю Барбари.
— Ви її знали особисто? Питаю, бо називаєте на ім’я...
Ярле Сейм почервонів.
— Лише трохи. Вона час до часу працювала для нас на добровільних засадах.
— У чому полягала її робота?
— Ми опікуємося центром для наркозалежних, який називається «Кущ, що палає».
— Чув про нього. Хоча ніколи не розумів, звідки така чудернацька назва.
— Це Бог так об’явився апостолові Павлові на його шляху до Дамаска. Кущем, що палає... — нетерпляче змахнув рукою. — Отже, цей заповіт...
— На жаль, правила заповідання майна дуже суворі, тому заповіт Барбари Бломберґ недійсний.
— Розумію, але, можливо, існує хоч якийсь шанс... ви ж в курсі... Ми дуже добре знаємо її небожа, Адама Ліда. Він не раз перебував у нашому центрі.
— На реабілітації?
— Еге ж... Саме так і познайомилися з Барбарою. Вона мала велику довіру до нашої праці задля наркозалежних людей.
Сейм склав руки на колінах, нахилився трохи вперед.
— Тому вона хотіла заповісти нам певні кошти. Барбара боялася за Адама Ліда. Якби мільйони крон потрапили йому до рук, це означало б неминучу смерть. Він знищив би себе наркотиками всього лиш за кілька місяців. Барбара це знала. Вона була мудрою жінкою. І я подумав, що суд зможе побачити цілісну картину в цій справі й зрозуміти недоцільність успадкування майна небожем.
— Такий шанс, звісно, можливий, — сказав я стримано.
— Ви погодились би нас репрезентувати, пане Бренне?
Я похитав головою.
— Нічим не можу вам допомогти, пане Сейм. Я головний свідок у цій справі, тому не можу водночас представляти інтереси однієї зі сторін. Раджу знайти собі іншого адвоката, якщо маєте намір продовжувати тяжбу за гроші.
Він склав губи купкою, трохи подумав, а тоді підвівся і подав мені руку.
— Розумію, — сказав він. — Дякую, що погодилися присвятити мені свій час.
Розділ 25
— Тьондер Тулос і його батько, — сказав Юсеф Мардал. — Вони могли вбити, щоб перекласти вину на мене.
— Серйозно?
— Цілком. Я багато про це думав. Абсолютно можливо. Вони мене ненавидять і здатні на таку підлість. Уся їхня сімейка...
Тьондер Тулос був бас-гітаристом у блек-метал-гурті «Дунгеон». Вони з Юсефом виростали в одному селі, гралися разом ще хлопчаками. Саме його ледь не до смерті побив Юсеф, за що два з половиною роки відбував кару в тюрмі. Я читав ту справу і бачив фото. Страхітливі фото.
— Непереконливо... — заперечив я.
— Та ти ж сам без кінця ниєш, наскільки неправдоподібно звучить припущення, ніби випадковий злочинець позбавив життя Барбару саме того вечора, коли я був у неї.
— Так, це проблема. Ніхто не повірить, що...
— А якщо все зовсім невипадково? А якщо її вбили саме того дня, щоб звинуватити мене?
— Ти міг би працювати адвокатом, Юсефе, — натягнуто усміхнувся я. — Біда в тому, що подібна теорія може видатися привабливою і слушною лише на перший погляд, але виявиться мертвонародженою на тлі дійсності. Найголовніша моя валюта в суді — достовірність. Якщо я її розтрачу, ми програємо справу.
— Я бачу, куди ти хилиш, і все ж...
— Припущення, ніби хтось хотів убити Барбару, лиш би помститися тобі, неправдоподібне.
— Ти помиляєшся! Вони ненавидять мене! — уперся на своєму Юсеф.
— Не дивно! Он як ти його покалічив... Але виходити з цього, щоб...
— Він говорив бридкі речі про мою матір. Обзивав її останньою шльондрою! Ніхто не має права говорити паскудства про мою матір! Ніхто! Він сам нарвався!
— Про це ані слова не сказано у вироку, ішлося лише про сварку.
— Так і було. Деталі — то вже наша приватна справа. Не думаю, що формулювання змінило б суть. Згадав тільки для того, щоб показати, хто він насправді. Він теж був колись засуджений за насильство. Разом з іще кількома друзяками зґвалтував на святі якусь дівчинку. А батько...
— Що — батько?
— Борд Тулос колись убив жінку.
— Жартуєш?
Важко було збагнути його погляд, хоч рот усміхався.
