Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
Вона спробувала всміхнутися.:
— Од вас і справді нічого не сховаєш…
Він кивнув на чорну завісу вздовж заскленої стінки, що виходила на авеню Жюно.
— Як бачите, цю завісу вже не можна запнути так, щоб не залишилося шпарини. А на кожній вулиці завжди є бодай одна людина, яка страждає від безсоння. Щойно я розмовляв з вашим чоловіком… Людина культурна в такому разі читає або слухає музику. Інші дивляться у вікно…
Йонкер, здавалося, вирішив передати всю ініціативу своїй дружині. Одвернувшись до внутрішньої стіни, він почав аж надто зосереджено розглядати панораму Парижа, вдаючи, що лише краєм вуха слухає розмову, яка вже не цікавить його особисто.
Небо дедалі світлішало, а на заході, над самим обрієм, широка сліпуча пляма свідчила про те, що сонце от-от сяде.
— Ваші картини зберігаються в цих шафах?
— Ні! Ви, може, хочете в цьому переконатися? Будь ласка, я не вважатиму за нескромність. Врешті, така у вас професія…
Вона підійшла до шафи й відчинила дверці. Там було кілька рулонів мальованого паперу, запас тюбиків з фарбами, купа пляшок, банок та коробок. Як і на столі, там панував цілковитий гармидер.
У другій шафі не було нічого, крім трьох клаптів білого полотна, на яких виднілися етикетки крамнички з вулиці Ленік.
— Ви розчаровані? Певно, ви сподівалися знайти скелет у шафі.
Цей тонкий каламбур не викликав у комісара сподіваної реакції.
— До скелета ще далеченько, — похмуро відказав він. — Поки що Лоньйон лежить у лікарні…
— Що за дивне ім'я? Про кого це ви говорите?
— Про одного інспектора…
— Це на нього напали минулої ночі?
— Ви певні, мадам, що справді були у себе в спальні, коли пролунав постріл… точніше, три постріли?..
— Мені вдається, пане Мегре, — обізвався Йонкер, — що цього разу ви заходите занадто далеко…
— В такому разі можете самі мені відповісти. Пані Йонкер віддає частину свого часу малярству, здебільшого вечорами, і працює допізна. І раптом я бачу її в майже порожній малярні.
— А хіба у Франції вже є закон, який зобов'язував би людей меблювати свої малярні?
— Я сподівався побачити принаймні кілька полотен, байдуже — закінчених чи ні… Куди ви діваєте ваші картини, мадам?
З погляду, який вона метнула на свого чоловіка, було ясно, що вона доручає йому відповісти за неї.
— Мірелла не претендує на ім'я художниці…
Він уперше почув, як її звуть. Певно, раніше вона була просто Марією.
— Здебільшого вона знищує сво'і праці, як тільки закінчить…
— Стривайте, пане Норріс… Даруйте ще раз, що я такий прискіпливий. Але мені доводилося мати справу з малярами. Як ви гадаєте, що вони роблять, коли знищують картину?
— Ну, вони крають полотно на клапті, потім спалюють або викидають на сміття…
— А до цього?
— Я вас не розумію.
— Для такого аматора, як ви, це дуже дивно. А підрамник? Що вони роблять з підрамником? Теж викидають? Ні… А тут я бачу лише три підрамники — і всі три нові-новісінькі.
— Моя дружина інколи дарує своїм подругам ті картини, якими вона більш-менш вдоволена…
— Котрим подругам? Чи не тим, що приходять увечері?
— Увечері або вдень…
— Виявляється, у вашої дружини набагато більше праць, аніж я був подумав спочатку…
— Їх справді чимало…
— Я вам більше не потрібна? — запитала пані Йонкер. — Чи, може, спустимося разом і я вас почастую часи?
— Зачекайте хвилинку, мадам. Ваш чоловік дуже люб'язно провів мене по всьому будинку. І тільки чомусь забув показати, куди ведуть оті он двері… — Він показав на масивні, темні дубові двері в глибині малярні. — Хто знає? Можливо, там ми знайдемо решту ваших кар тип…
Напруження досягло краю, в повітрі запахло грозою, і здавалось, от-от спалахне блискавка. Голоси лунали глухо, різко.
— Боюся, що ні, пане комісар, — хрипко промовив Йонкер.
— А звідки вам знати?
— Бо вже принаймні кілька місяців, коли не років, ці двері ніхто не відчиняв… Колись там була кімната тієї самої особи, про яку оце згадувала моя дружина. Там вона відпочивала після роботи…
— І ви досі зберігаєте її як святилище? Після стількох років? Оце кохання;!
Він нападав навмисне, щоб роздратувати супротивника. Внутрішній голос казав йому, що годі вже панькатися, тепер треба показати зуби; байдуже, що ця сцена відбувається не в його кабінеті на набережній Орфевр, а в чужій приватній малярні, звідки відкривається панорама всього Парижа.
Голландець стиснув кулаки, але не піддався на провокацію.
— Я певен, пане Мегре, що коли б і я зненацька до вас заскочив і заходився порпатися в усіх закутках, ставити вашій дружині підступні запитання, то багато подробиць вашого приватного життя видалися б мені дуже дивними, ба навіть нез'ясовними. Річ, певно, в тім, що в кожного з нас різна психіка, різне поводження. Те, що я вважаю звичайною річчю, може не відповідати вашим нормам. І навпаки. Це чималенький будинок… Практично у мене тут немає іншого клопоту, як мої картини. Ми рідко буваємо серед людей, а моя дружина, як ви змогли пересвідчитися, часом бавиться малюванням. Чому ж вас так дивує, що вона не надає жодного значення тому, що потім стається з її картинами? Адже вона мав цілковите право палити їх, викидати на смітник чи дарувати друзям…
— Яким друзям?
— Я змушений повторити те, що ви вже могли чути в моєму кабінеті. З мого боку було
