Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Я міг би подумати, що йдеться про подруг пані Йонкер, коли б ті дами не належали до такого середовища, що ця гіпотеза була б образою для господині дому.

Комісарові не часто доводилося добирати слів та будувати фрази так старанно, як цього разу. І він не пам'ятав, щоб йому було коли так ніяково.

— Ви не станете заперечувати, що такі візити справді були?

— Коли ви вже завдали собі клопоту їхати сюди, пане комісар, то ясно, що ви певні у справедливості вашої інформації. Чи не так? Признайтеся, що якби мені спала нерозважна думка суперечити вам, то одразу з'явилися б свідки…

— Ви не відповіли на моє запитання.

— А що ж іще розповіли вам про тих молодих жінок?

— Я поставив вам запитання, а ви ставите мені інше.

— Адже я в себе вдома… От коли б я сидів у вас у кабінеті, то становище було б діаметрально протилежне…

Комісар вирішив відступити.

— Ну, гаразд!.. Отож, загалом кажучи, йдеться про жінок легкої поведінки. Здебільшого вони приходять пізно, а виходять часом уранці, так що в декого може скластися враження, ніби вони тут ночують.

— Це правда.

Він не одвів погляду, навпаки, дивився просто на комісара, але очі в нього немов скаламутилися і стали сірі.

Лише думка про бідолашного Лоньйона, тяжко пораненого підступними пострілами в живіт із смертоносної зброї, та його невідомого нападника надала комісарові снаги провадити далі.

Йонкер сидів у своєму кріслі так незворушно, немов грав у покер.

— Будь ласка, поправте, коли я скажу щось не так. Спершу я подумав, що ці панночки приходять до вашого слуги. Та потім дізнався, що в нього є інша знайома і що ці візити траплялися й тоді, коли його самого не було вдома. До речі, чи не міг би я у вас запитати, де міститься кімната вашого слуги?

— На третьому поверсі, поруч із майстернею.

— А де сплять покоївки та куховарки? Також, на третьому поверсі?

— Ні. В саду є флігель. Вони живуть там.

— Двері цим нічним відвідувачкам часто відчиняли ви самі. Даруйте, коли я додам, що згідно з моїми відомостями це часто робила і пані Йонкер.

— О! Бачу за нами непогано наглядають! Виявляється, Париж мало чим відрізняється від наших хуторів, де цю роль добровільних шпигунів беруть на себе старі баби. А тепер дозвольте запитати: що є спільного між цими, як ви кажете, візитами та пострілами на вулиці минулої ночі? Бо я навіть не припускаю думки, що підозра якимось чином могла впасти на мене, коли тільки з невідомих мені причин, ваш уряд не вважає небажаним моє подальше проживання в цій країні.

— Ні, йдеться не про це. Просто я намагаюся грати з відкритими картами. Весь хід подій минулої ночі, вид зброї, якою користувався нападник, а також декотрі інші деталі дають мені підстави думати, що ми маємо справу з професіоналами.

— 1 ви гадаєте, що я маю якісь стосунки з такими людьми?

— Ні, але, з вашого дозволу, я висловлю одне припущення: ви дуже багата людина, пане Йонкер. У цьому будинку зберігається більше витворів мистецтва, аніж у деяких музеях, і вартість їх величезна… А тепер скажіть, чи є у вас якась система охорони цих скарбів?

— Ні! Справжні, як ви кажете, професіонали мають за дитячі іграшки найдосконаліші системи. До речі, це зовсім недавно було зайвий раз доведено у вашій країні. Тому я віддаю перевагу доброму старому страхуванню…

— І вас ніколи не намагалися пограбувати?

— Як мені відомо, ніколи.

— Ви певні у ваших слугах?

— У Карлі — цілком, у куховарці теж. Вона працює в мене вже понад двадцять років. Щодо покоївок, то їх я знаю менше, хоч моя дружина не наймає нікого без рекомендації поважних людей. І все-таки ви мені не пояснили, що спільного між моїми нічними відвідувачками та…

— Зараз скажу…

Комісар був загалом вдоволений з того, як він маневрував досі, і тому вирішив винагородити себе добрячим ковтком віскі.

— Припустімо, що якась банда крадіїв картин — а таких на світі багато — готується навідатися й до вас… Припустімо далі, що окружний інспектор десь краєм вуха про це почув… Але чутки були надто невиразні, щоб відразу вживати якихось заходів… І от він сам починав чатувати вночі навпроти вашого будинку… Щоб перевірити чутку і в разі потреби застукати злочинців на гарячому…

— Ви не гадаєте, що це було б досить ризиковано з його боку?

— У нашій справі, пане Йонкер, ми часто змушені ризикувати.

— Даруйте.

— Бандити, що спеціалізуються на витворах мистецтва, певна річ, інколи не зупиняються й перед убивством… Та загалом це культурні й цілком інтелігентні люди, котрі не лізуть у воду, не спитавши броду… Перед тим як учинити напад, вони вивчають об'єкт… Оскільки ви певні у ваших слугах, мені лишається тільки припустити, що котрась із цих панночок…

Важко було визначити, що думав у цю мить голландець. Чи він справді вірив міркуванням комісара, чи лише вдавав, а сам уже чув нюхом якусь пастку?

— Кралечки, що працюють у нічних кабаре, так чи так перебувають у контакті з тим, що в нас, у Франції, називається демімондом…

— Отже, ви завітали до мене тільки для того, щоб узяти список цих осіб з прізвищами, адресами і номерами телефонів?

В його голосі бринів неприхований глум.

— Цілком можливо, що це могло б стати нам у пригоді. Та поки що мене цікавить інше: чого вони сюди приходять?

Ух!