Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
— Я ось думаю, чи не краще мені викликати мого адвоката, — промимрив голландець. — Сам я не досить добре знаюся «на французьких законах. Та й не певний, що ви маєте право вчиняти мені подібний допит.
— Що ж, коли замість відразу дати більш-менш вірогідну відповідь ви звертаєтеся до адвоката, то звеліть йому їхати до Сюрте… І збирайтесь самі. Ми з вами зачекаємо на нього у моєму кабінеті…
— Ви хочете заарештувати мене? А де ваш ордер?
— За ордером затримки не буде…
Він попрямував до телефону.
— Стривайте…
— То хто жив у цій кімнаті?
— Це давня історія… Може, спустимося вниз? Я вам докладно про все розповів би за чаркою доброго старого віскі. І мені зараз теж хочеться закурити, а я з собою не прихопив жодної сигарети.
— Гаразд, ходімо. Тільки з тією умовою, що пані Йонкер нас не залишить…
Вона повернулася і перша покірно вийшла з кімнати. Ступала вона мляво, немов дуже втомилася. Слідом рушив Мегре. За ним Йонкер.
— Тут? — кволо запитала Мірелла, коли вони спустилися до салону.
— Я волів би краще в моєму кабінеті.
— Чим вас почастувати, пане комісар?
— Спасибі, поки що не треба!
Вона повільно звела очі на дві склянки, що стояли на письмовому столі. Виходить, щойно комісар уже пив з її чоловіком. Чи не означала його відмова тепер, що становище круто змінилося?
У кімнаті було значно темніше, і, запаливши люстру, голландець націдив собі кюрасо. Потім запитливо зиркнув на дружину.
— Ні! Я краще вип'ю віскі.
Він сів, прибравши майже ту саму позу, що й годину тому. Жінка залишилася стояти зі склянкою віскі в руці.
— Два-три роки тому… — почав аматор живопису, зрізаючи кінчик сигари.
Та комісар не дав йому доказати.
— Дозволю собі зауважити, що ви знову не точні. Відколи я тут, ви не назвали жодної точної дати, жодного прізвища, крім хіба що прізвищ геніальних небіжчиків… Завжди у вас то «кілька тижнів», то «кілька місяців», то «кілька років»… Чому це так?
— А тому, що мені байдужісінько, коли що відбувається! Мене ніхто не зобов'язує з'являтися на роботу рівно о такій-то годині. А до сьогодні я ще нікому не звітував про свою поведінку…
Коли він лютував, вираз ображеної гідності залишав його обличчя. В жінчиному погляді Мегре прочитав занепокоєння. Вона явно не схвалювала таких спалахів.
«Ти, кралечко, з власного досвіду знаєш, що в поліції такі штучки не минають», — подумав Мегре.
І де він міг її спіткати? В Ніцці, коли вона була молода? В Англії? Десь-інде?
— Ваша воля вірити мені чи ні, пане Мегре. Отож повторюю: чи то два, чи то три роки тому мене повідомили, що в Парижі є молодий талановитий художник, який буквально гине з голоду… Що він спить під мостами, а харчується з того, що знайде на смітниках…
— Знову «повідомили»… Хто саме повідомив? Приятель, торговець картинами… Хто повідомив вас про цього молодого художника?
Йонкер удав, що відганяє муху.
— Байдуже! Я вже не пам'ятаю… І мені стало соромно, що в мене стоїть порожня малярня, з якої ніхто не користується…
— Ваша дружина тоді ще не малювала?
— Ні. Інакше б я його сюди не впустив.
— А як прізвище цього майстра настінного живопису?
— Я знав лише його ім'я…
— Що ж то за ім'я?
Невеличка пауза.
— Педро…
Він вигадував.
— Хто він за національністю? Іспанець? Чи італієць?
— Уявіть собі, що це мене ніколи не цікавило. Я віддав малярню та кімнатку поруч у його цілковите розпорядження. Я також дав йому грошей, щоб купив полотна та фарби.
— А на ніч ви його замикали, щоб часом не повіявся до кабаре?
— Я його не замикав.
— Навіщо ж тоді ті зовнішні засуви?
— Вони там відтоді, відколи стоїть цей будинок.
— Яка ж тут рація?
— Найпростіша! Вас це здивувало лиш тому, що ви не аматор і не колекціонуєте картин. Я довгий час тримав у малярні ті картини, яким не було місця на стінах будинку… Чи не логічно зачиняти їх ззовні? Зсередини зачиняти їх я не міг…
— Я гадав, що малярня була зроблена спеціально для вашої тодішньої подруги-художниці…
— Скажімо, засуви були поставлені після того, як вона звідси вибралася…
— На обох дверях?
— Я не певний, що наказував слюсареві ставити засув на дверях до кімнати.
— Гаразд, повернімося до вашого Педро…
— Він прожив у мене в домі лише кілька місяців…
— Кілька! — повторив Мегре.
Мірелла не могла стримати усмішки.
Обличчя голландця налилося кров'ю, і лиш великим зусиллям, певно, неабиякої волі йому вдалося стримати свій гнів.
— Він був дуже талановитий?
— Надзвичайно.
— І що ж, він домігся слави? Зараз це відомий художник?
— Не знаю… Я не раз бачив, як він працює, і був зачарований його картинами…
— Ви їх купували?
— Як я міг купувати полотно в людини, якій дав притулок?
— Отже, у вас немає жодної з його праць? І йому навіть не спало на думку подарувати вам бодай
