Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— За все життя я послав на публічний розпродаж лише дві картини. Там здебільшого розпродаються ті картини, які дісталися в спадок по смерті того чи того колекціонера. Справжні аматори діють інакше.

— Себто як?

— Справжній аматор знає ринок. Йому, наприклад, відомо, що той чи той музей у Сполучених Штатах чи котрійсь із країн Південної Америки шукає Ренуара або, скажімо, Пікассо блакитної доби. Коли йому потрібно позбутися якоїсь із таких картин, він налагоджує контакти…

— Ось декотрі з ваших сусідів бачили, як од вас виносять картини…

— Що могли бути й роботами моєї дружини…

— А чи не могли б ви, пане Йонкер, назвати мені імена кількох ваших покупців? Скажімо, тих, з якими-ви мали справу протягом останнього року…

— Ні.

Це не могло б прозвучати більш холодно та категорично.

— Чи повинен я з цього зробити висновок, що йдеться про контрабанду?

— Я не люблю цього слова. Просто в подібних, операціях потрібен максимум обережності. В більшості країн, приміром, існують обмеження на вивіз творів мистецтва, котрі оголошуються народним добром. Право першості щодо купівлі надається національним музеям тієї чи тієї країни, а в дозволі на вивіз картин, як правило, відмовляють. У салоні ви могли б бачити один із ранніх творів Кіріко, таємно вивезений з Італії, а також, хоч це вам може здатися абсолютно неймовірним, картину Мане… Тепер ви розумієте, чому я не можу назвати вам імена? До мене приходять, платять гроші, забирають картину. Що з нею буде потім — мене не стосується…

— І ви справді цього не знаєте?

— Я не хочу знати! Це вже не моя справа. Так само я- ніколи не питаю, якими шляхами надходить до мене та чи: та картина… Я купую її — і годі!

Мегре підвівся. У нього було враження, що він сидить тут цілу вічність, і вже мало не умлівав од задушливої атмосфери в цьому домі. До того ж комісара мучила спрага, а розмова з Йонкером зайшла так далеко, що тепер він не сподівався на його віскі.

— Даруйте ще раз, мадам, що я перервав вашу роботу і зіпсував вам день…

У погляді Мірелли він прочитав німе запитання.

«А що буде далі? — немов промовляла вона. — Я добре знаю вашого брата. Ви нас тепер так не облишите, і ось я думаю, яку нову пастку ви приготували…»

Вона глянула на свого чоловіка і вже розтулила була рота, щоб сказати щось, та потім знову зиркнула на Мегре й ніби прошепотіла банальне:

— Дуже була рада з вами познайомитися…

Йонкер теж підвівся і, розчавивши в попільничці недопалену сигару, промовив:

— Даруйте, що мені не завжди вдавалося зберегти холоднокровність. Господар ніколи не повинен забувати своїх обов'язків…

Йонкер навіть забув подзвонити лакеєві, щоб той провів гостя, а натомість власною персоною рушив попереду комісара до виходу й відчинив двері. Надворі прохолодне повітря пахло вологістю й автомобільним перегаром. Навколо вуличних ліхтарів поставало кольорове гало.

Він очима відшукав вікна Марінетти Ож'є в будинку навпроти. Там було темно. Не було також світла і на другому поверсі, але за шибкою нерухомою плямою біліло обличчя дідугана.

Мегре мало не привітав як давнього друга добродія Маркле, вірного своїй повсякденній звичці чатувати. Він уже хотів був завітати до старого, але на нього чекали терміновіші справи.

Та навіть необхідність поспішати не завадила йому, перш ніж сісти в таксі на розі вулиці Коленкур, зайти ще раз до знайомої кав'ярні і один за одним вихилити два великих кухлі пива.

У невеличких кав'ярнях кожний завсідник має певні звички. Оскільки вранці Мегре замовив собі грог, господар, що досі стояв за шинквасом у сорочці з засуканими рукавами, був дуже здивований, коли комісар зажадав пива. А на прохання Мегре дати телефонний жетон він відповів запитанням:

— Лише один?

Добродій, що телефонував перед комісаром, певно, встиг хильнути раніше не одну чарку кальвадосу — в кабіні стояв важкий дух перегару, і навіть від трубки тхнуло яблучною горілкою.

— Алло! Хто біля телефону?

— Інспектор Нев'є.

— Там часом немає Люка?

— Зараз гукну… Одну хвилинку… Він говорить по іншому телефону…

Якийсь час комісар терпляче чекав, роздивляючись на нехитре оздоблення невеличкої зали з цинковою стойкою, заставленою пляшками зі знайомими обрисами та етикетками. Хоч газети стривожено чи, навпаки, поблажливо мало не щодня сповіщають про карколомну швидкість, з якою міниться світ, тут, перед його очима, по стількох роках і незважаючи на світову війну стояли напої тих самих марок, що він їх бачив хлопчиком у рідному селі.

— Вибачте, патроне…

— Прошу тебе негайно встановити нагляд за особняком пана Норріса Йонкера на авеню Жюно. Це саме навпроти того будинку, з якого виходив Лоньйон, коли на нього напали. Візьми з собою принаймні двох хлопців та машину.

— Я не певний, що її зараз можна дістати. На подвір'ї немає жодної.

— Дарма, щось вигадаєш. Стеж не тільки за самими Йонкерами, а й за кожним, хто до них завітає. Не спускаючи очей. Тільки мерщій.

За шибками таксі миготіли жовті плями світла. Дивні почуття сповнювали комісарову душу. Він мав цілковите право пишатися собою. Ні багатство Йонкера, ні його великопанські манери, ні зріла краса його дружини не справили на комісара того враження, на яке сподівався голландець.

Мегре не пам'ятав дня,