Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— А тепер повернімося до тих дверей…

— Я не знаю, скільки кімнат має ваша квартира, пане Мегре. У цьому будинку їх тридцять дві! До того ж ми досить часто міняємо служниць. От зовсім недавно ми змушені були звільнити одну покоївку, бо вона виявилася не досить тактовною. Кого ж може здивувати, що за таких умов загубився якийсь ключ? Тільки не нас і не таких, як ми…

— І ви досі не замовили собі іншого?

— Я про це не думав.

— А ви певні, що ключа справді загублено? Може, його просто заховано?

— Я його не ховав… І не знаю, де його шукати. Можливо, згодом він і сам знайдеться там, де ніхто и не сподівався.

— Ви дозволите мені скористатися з цього телефону? Бо, як і в більшості кімнат, на столі тут стояв телефон. Певно, в цьому домі всі телефони паралельні.

— А що ви хочете?

— Викликати слюсаря.

— Ось цього я вже не потерплю! Вам ніхто не давав такого права.

— Що ж, гаразд… Тоді я зателефоную до прокуратури — і за годину мені пришлють ордер на обшук, виписаний за всіма правилами.

Йонкери знову перезирнулися, і, взявши табурет, що стояв біля мольберта, Мірелла попрямувала до шафи. Ставши на табурет, вона простягла руку, а коли зіскочила додолу — тримала ключ.

— Розумієте, пане Йонкер, мене відразу вразила одна деталь… Точніше, дві деталі. На дверях вашої малярні є засув. Та, всупереч звичаєві, не з цього боку, а з того. І от допіру, слухаючи вас, я помітив, що на тих дверях засув теж встановлено не зсередини, а ззовні…

— Дивуйтеся скільки вам заманеться, пане Мегре. А втім, відколи ви сюди зайшли, ви тільки те й робите, що дивуєтеся. Нічого не вдієш! Ви живете так, ми живемо інакше. Вам нас не зрозуміти…

— Даруйте, але ж я намагаюся!

І, взявши у пані Йонкер ключа, він попрямував до замкнутих дверей. Господарі немов прикипіли на місці посеред просторої малярні, схожі на два манекени.

Сухо клацнув замок. Двері відчинилися.

— Тож відколи не відмикалися ці двері? Га, пане Йонкер?

— Мене це не хвилює.

— Я вас не проситиму супроводжувати мене, пані Йонкер, і ви самі знаєте чому… Звеліть підійти вашому чоловікові… Тут для нього є кілька цікавих сюрпризів.

Голландець швидко пройшов уперед, намагаючись зберегти на обличчі вираз ображеної гідності.

— Зауважте, пане Йонкер, що підлога тут зовсім чиста, без жодної порошинки… А тепер можете торкнутися її пальцями — ось тут чи тут… Не бійтеся, ви їх не забрудните. Просто я хотів, щоб ви переконалися, що дерево мокре. Може видатися, що зовсім недавно тут прибирали і підлогу ретельно помили. До речі, коли це сталося? Цього ранку чи минулої ночі?

Ззаду долинув голос Мірелли.

— Я тут ні до чого, пане комісар! — швидко промовила вона. — Можете запитати в покоївок. Можливо, це мій чоловік наказав Карлові…

Кімната була не дуже велика. З єдиного вікна також відкривалася панорама Парижа. Стара квітчаста завіса була геть вкрита кольоровими плямами. З їх форми могло здатися, що хтось малював пальцями, а потім витирав об них руки.

В одному кутку стояло металеве ліжко з матрацом, але без ковдри і простирадл.

Та найбільше комісара вразили малюнки на стінах, подібні до тих, що часом трапляються у чоловічих туалетах. Сірі, давно не білені стіни були буквально вкриті ними. Та на відміну від туалетів, тут це було зроблено не олівцем, а фарбами — зеленою, блакитною, жовтою, фіолетовою…

— Я не питатиму, пане Йонкер, звідки тут ці візерунки, щоб не примушувати вас неславити ім'я вашої колишньої подруги… А втім, он той силует робить подібну гіпотезу неможливою…

На стіні кількома жирними штрихами було зображено Міреллу, і цей портрет видався комісарові значно живіший, ніж деякі з розвішаних у салоні полотен.

— Ви чекаєте пояснень?

— Неодмінно! Хоч спосіб життя у нас із вами справді різний, і я можу дечого не зрозуміти у вашій поведінці. Та мені здається, що навіть ваші найкращі друзі, одного з вами кола, були б дуже здивовані, якби побачили під вашим дахом оці, даруйте, фрески…

Крім реалістичного зображення тих частин людського тіла, що їх звичайно прикривають одягом, над ліжком рукою справжнього знавця, обдарованого найрозбещенішою уявою, були змальовані сцени любощів. Трохи нижче ряди вертикальних паличок нагадали комісарові ті позначки, що їх роблять на тюремних мурах в'язні, рахуючи відсиджені дні.

— Невже авторові цих шедеврів так кортіло звідси вийти?

— Я вас не розумію.

— Ви досі не знали про існування цього живопису?

— Я давно вже не заглядав до цієї кімнати…

— Як давно?

— Ну принаймні кілька місяців… Я вже вам казав… Те, що я побачив, мене так шокувало, що я замкнув двері й закинув ключа на шафу…

— При вашій дружині?

— Я вже не пригадую…

— А як ви, мадам? Ви знали, що було зображено на стінах цієї кімнати?

Вона ствердно кивнула головою.

— І вам було приємно побачити там свій портрет?

— Який же це портрет? Просто грубий шкіц… Таке міг би намазюкати кожний.

— Я чекаю, поки ви. домовитесь між собою і все-таки скажете мені, що все це означає.

Запала тиша, і, не