Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон
Комісар напружив пам'ять, намагаючись пригадати, чи пройшла свого часу через його кабінет ця гарна пані, що зараз оце стояла перед ним. Їхні погляди стрілися. На її вродливому обличчі так само бриніла невиразна чемна усмішка, усмішка господині дому, котра приймає гостя. Та чи не суперечив їй вираз великих карих очей, які тепер кліпали довгими віями?
— Я не хотів би, мадам, щоб ви припиняли через мене свою роботу, — стиха промовив він.
Та вона вже встигла покласти пензля на столик і, розв'язавши свій тюрбан, струснула головою. На плечі важко впали пасма чорного волосся.
— Коли не помиляюся, ви з v походження француженка?
— Норріс вам уже це сказав?
Запитання було цілком природне, навіть банальне. Але для комісара й воно було сповнене іншого, потайного змісту.
— Я знав це ще до того, як сюди прийти.
— О! Ви навіть наводили про мене довідки?
І куди тільки поділася та невимушеність, з якою пан Йонкер приймав його в своєму кабінеті на першому поверсі? А іронія? Чи не зів'яла раптом та ледь зневажлива іронія, з якою він щойно майже галопом проводив свого гостя по численних покоях, немов той гід, що показує набридлим екскурсантам неоціненні раритети якогось старовинного музейного палацу?
— Ви часом не втомилися, моя люба? Може, відпочили б…
Новий сигнал? Чи, може, наказ?
Вона легко зняла свою білу хламиду і залишилася в чорній сукні, котра щільно облягала її пишні зрілі форми. Комісарові здалося, що вона відразу стала вищою і дебелішою.
— Ви вже давно маляруєте, мадам? Замість відповісти просто вона пояснила:
— Важко жити в домі, де стільки картин, з чоловіком, схибленим на малярстві, й утриматися від спокуси і собі побавитися пензлем. Певна річ, мені не до снаги змагатися з корифеями, чиї роботи день і ніч висять у мене перед очима. Отож довелося вдовольнитися абстрактним живописом. Тільки, ради бога, не питайте в мене, що означає моя мазанина…
За роки, прожиті в Англії та Парижі, вона все ж таки не позбулася своєї південної вимови, і комісар, який тепер не проминав жодного нюансу, відразу це помітив.
— Ви народилися в Ніцці?
— Вам і це відомо?
Тепер уже була його черга надіслати їй сигнал. І, дивлячись їй просто у вічі, комісар промовив:
— Яв захваті від церкви Святої Заступниці!
Вона не зашарілася, та він зрозумів, що влучив у ціль.
— Я бачу, ви чудово знаєте місто…
Церква Святої Заступниці стояла посеред найбіднішого району старої Ніцци, з вузькими, завжди темними й сірими вуличками, впоперек яких від вікна до вікна були натягнуті вірьовки, на котрих сохла білизна.
Тепер він був майже певний, що саме в одному з тих скособочених бараків, біля яких завжди кишіла напівгола замурзана дітвора, і побачила вперше світ незрівнянна господиня цього дому.
Погляд, яким вони обмінялися, підтвердив його здогади, хоча для голландця всі ці миги були; певно, зрозуміліші не більше, ніж умовні знаки масонів.
Хоч Мегре вже вибився у великі начальники, став головним комісаром Сюрте і очолював цілу оперативну групу і в ньому й досі сидів плебей.
А пані Йонкер? Байдуже, що вона жила тепер серед картин, гідних Лувру, з'являлася, обвішана діамантами, рубінами, смарагдами на великосвітських вечорах у Лондоні та Манчестері, — дитинство її минуло в смердючих нетрях під покровом Святої Заступниці. І Мегре не здивувало б, якби він дізнався, що замолоду вона торгувала квітами десь на площі Массена.
Обоє тепер грали ті ролі, які їм відвела доля. Та нащадок голландських банкірів не міг зрозуміти, що саме крилося поза цим світським обміном зовні банальними фразами.
— Ваш чоловік, певно, лише заради вас побудував цей прегарний особняк?
— О ні! Ми познайомилися з ним значно пізніше. Тоді в нього була інша дорога подруга, справжня художниця… Вона й досі виставляється в галереях. Мене дивує, чому вони не побралися. Щоправда, вона вже була не першої свіжості… Що ви скажете з цього приводу, Норрісе?
— Я про це вже забув…
— Ось бачите, який він у мене вихований та делікатним!
— Я вас щойно запитав, чи давно ви маляруєте?
— Як вам сказати… Вже кілька місяців.
— І ви щодня працюєте в цій малярні?
— Я бачу, ви вирішили вчинити мені справжній допит, — пожартувала вона. — З вашого запитання видно, іцо ви не знаєте, що то бути жінкою, та ще й господинею такого дому… Коли б ви, приміром, запитали, що я робила вчора о тій чи о тій годині, то навряд чи я спромоглася б вам точно відповісти. Я дуже ледача! І хоч дехто каже, що в ледарів час минає повільно, я з власного досвіду знаю, що саме навпаки. Встаю я пізно. Не дуже кваплюся одягатися. Потім ще якусь годину базікаю з покоївкою. Далі приходить куховарка по мої вказівки. І незчуєшся, як уже час обідати…
— Ви говорите багато зайвого, моя люба…
А Мегре:
— Для мене дивина, що вночі теж можна малювати… На цей раз він добре бачив, як перезирнулися між собою господарі дому.
Першим заговорив голландець:
— Можливо, такого не траплялося з імпресіоністами, котрі кохалися в грі сонячних бліків, але я знаю кількох сучасних художників, які вважають, що при штучному освітленні деякі кольори стають яскравішими…
— Чи не тому, мадам, і ви малюєте ввечері?
— Я малюю тоді, коли маю до цього охоту.
— І вона у вас з'являється лише після вечері й тримає біля мольберта аж
