Маска - Володимир Лис
— Цей пес — мій особистий ворог, — сказав господар.
— Ваш особистий ворог? Чому? — вдав, що нічого не знає, Слєпньов.
— Ви питаєте чому? — обличчя Войчини зробилося бурячковим, а шрам на щоці, здавалося, став ще глибшим і страхітливішим. — Ви питаєте, чому, пане Слєпньовський?! Мій рід збезчещений.
— Ваш рід…
— Так, мій рід, — тлустий господар встав, навис над столом, як велика кам’яна брила. — І винні в цьому двоє — він і я. Той підлий хам у цій проклятій масці. Гадаєте, він украв мого пістоля? Він забрав із собою мою душу. А я не зумів захистити.
— Ваш пістоль? — Здивований Слєпньов навіть пошукав очима сімейну реліквію, хоч знав, що вона в іншій залі. — Той, що ви мені показували?
— Так, той самий, дідько його візьми…
Гостеві довелося ще раз вислухати історію, як до господаря потрапила старовинна зброя, і розповідь про чудодійну силу пістоля. Про те, що він, старий Войчина, збирався передати пістоля синові, як колись йому самому передав його батько. А син, проше пана, десь там, у цій чортовій Франції і може ні за що накласти головою. Хіба ми за це боролися, пане Веслав, щоб наші діти накладали головами за якогось там Бонапарта?
Василь Петрович того вечора почув і про обставини пограбування. Так, справді, грабіжники чекали Войчину на шляху лише в кількох верстах від садиби. Він повертався, поранений у груди, у знайомого шляхтича позичив доброго воза, тому що на коні, коли ще не загоїлися рани, їхати було важко. Розбійники на чолі зі своїм отаманом виникли перед підводою, — така була добра підвода, крита, проше пана, — ніби з-під землі з’явилися.
— Я не чув кінського тупоту, а вухо в мене досі чутливе, — зазначив пан Войчина. — Я чую на полюванні, як пташка за версту закричить. Або десь далеко гілка трісне. А тут не чув.
— Тобто вони на вас чекали? У засідці?
— Так, холера їх би взяла, чекали, так виходить. Прямісінько в тому гайку, де й пограбували, — зітхнув Войчина.
— Ваші домашні знали, що ви повертаєтеся?
— Звідки, пане Слєпньовський? Я ж їхав з-під самої Варшави.
— Тоді як вони дізналися, коли ви мали їхати?
— Я й сам не збагну цього, холера візьми.
— Може, вони супроводжували вас від того місця, звідки ви виїхали?
— Я також про це було подумав. Але що їм заважало пограбувати мене десь на дорозі? — Войчина пошкріб потилицю, нанизав на виделку огірка. — Та й зважте, пане Слєпньовський, я зупинявся і в знайомих, і на заїжджих дворах.
— На дворах — це де?
— Та у Влодаві і під Ковелем.
— Комусь показували пістоля?
— Та що я — дурень по-вашому?! — образився пан Здіслав. — Час то був самі знаєте який, війна, чи мало якого люду шляхами валандалося! Ні, він у мене був надійно схований. У мене така торбинка під кожухом прироблена. На війні, звісно, я його за поясом тримав. А так… коли потреби нема… торбинку й вигадав. Я не великий любитель хвалитися дарма.
— Але комусь все-таки показували? — наполягав Слєпньов.
— Та, вважайте, що так. Одному пану. Але пан хороший. Надійний.
— Кому таки?
— Панові Рецинику з-під Любомля, — трохи повагавшись, сказав господар й уважно подивився на Слєпньова. — Ні, не стану дарма казати, пан Рециник — чоловік гідний і шляхтич хоробрий. На війні колись разом побували. А ви, бачу, не просто так допитуєтесь? — він підозріливо подивився на гостя.
Довелося Слєпньову-Слєпньовському розповісти історію, яку він припас заздалегідь, про те, як і його колись нібито пограбував чоловік в помаранчевій масці, забрав фамільну обручку, яку він збирався передати синові. Мовбито, за родинними переказами, не може власник обручки одружитися, якщо її втратить. Ось і він уже хоче сім’єю обзавестися, та боїться, що не буде йому щастя без тієї реліквії.
— Розумію вас, пане Веславе, дуже розумію, — сказав Войчина, очі якого трохи посоловіли від випитого. — А я ж присягну вся, що не заспокоюся, у могилу не зійду, поки пістоля не розшукаю.
Вони ще трохи випили, дзенькнулися чарками за союз у пошуках бандита. Слєпньов поговорив про те, про се і знову обережно перевів мову на пістоля. І дізнався, що й хотів: Войчину розбійник у помаранчевій масці підстерігав саме для того, щоб забрати пістоля.
— Так і сказав одразу, холера: віддай пістоля і можеш собі далі їхати.
— Ви зразу не віддали?
— Та ви ж самі бачите, — хитнув головою Войчина. — Все в мені закипіло, коли взнав, що цей гаспид відняти хоче. Вони ж мене з воза витягли, наче колоду, обшукувати почали. Ну, я ожив, одному і заїхав у вухо. Тоді й пістоля вихопив — не того, що забрали, іншого, та, шкода, пальнути не встиг. Отаман їхній мене випередив і стрільнув, гадюка. Добре стріляє, холера.
Пан Здіслав зітхнув, налив гостю і собі ще слив’янки.
— Сили я не розрахував, — зізнався він, коли спорожнів прикрашений вигадливим гравіюванням кубок. — Гадав, їх четверо, не так і багато, а вийшло… Роки не ті, та й рана до того часу не загоїлася. Тільки й того, що на дві кулі нові розжився. Та й пістоля все одно забрали.
Далі Василь Петрович дізнався про дуже важливу деталь — у Здовбиці до того ніхто не бачив підозрілих вершників. Якщо вони ждали Войчину, скажімо, кілька тижнів або хоча б днів, то десь мали ночувати і харчуватися. Якщо вони приїхали якраз до його повернення, то звідки знали час цього повернення? Лишається одне — або злочинцеві в помаранчевій масці допомагає сам чорт, або… або хтось його інформував про шлях Войчини від Варшави чи ж, скажімо, хоча б від того сільця під Любомлем, де він зупинявся у свого бойового товариша Пьотра Рециника.
— Скільки ви потратили часу на весь шлях, пане Здіславе? — запитав Слєпньов.
— Приблизно два тижні… Так, чекайте, — і Войчина почав загинати пальці на правій руці. — Виїхав я у вівторок, а повернувся додому в п’ятницю. Два тижні і ще три дні, що я гостював у доброго Пьотра.
«Лишається припустити, — подумав Слєпньов, — що хтось із прислуги пана Рециника поінформував злочинця. Але як? Якщо
