Клуб «100 ключів» - Жорж Сіменон

— Перепрошую.

Йонкер зняв трубку і коротко відповів по-англійському. Брови в нього насупилися. Мегре вивчав англійську мову ще в школі і ніколи не відзначався своїми успіхами в цій дисципліні. Тож коли він був в Англії і під час обох подорожей до Сполучених Штатів, попри всю поблажливість співрозмовників, од його шкільних знань було небагато користі.

І все-таки Мегре второпав, що голландець зараз від чогось відмовлявся, посилаючись на надмірну зайнятість. А на якесь запитання невідомого відповів:

— Еге ж, із тієї самої фірми… Я вам пізніше зателефоную…

Чи не означало це, що зайнятий він був через представника тієї самої професії, до якої належав і попередній гість, інспектор Шінк'є?

— Пробачте ще раз! Тепер я до ваших послуг…

Він відкинувся на спинку крісла і, вигідно злігши ліктями на бильця, спокійно поглядав, як потроху наростає білий попіл на сигарі.

— Ви оце запитали в мене, пане Йонкер, що я робив би, якби опинився на вашому місці… Тож прошу вас тепер уявити себе на моєму. Коли в тому чи в тому районі вчинено злочин, то завжди можна знайти сусідів, котрі щось чули, щось бачили — хоч і не звернули на це свого часу належної уваги.

— Коли не помиляюся, у вас це називається «послухати, що подейкують».

— Може статися… Наш обов'язок перевірити те, що кажуть люди, бо хоча серед них і трапляються фантазери, часом такі свідчення можуть вивести нас на правильний слід.

— Ну і що ж вони подейкують у даному разі?

Та Мегре не квапився йому відповідати. Він ніяк не міг вирішити, хто сидить перед ним: чесний, хоч і насмішкуватий добродій чи, навпаки, хитрий і насторожений пройдисвіт, який тільки грає в простодушність.

— Ви, здається, одружені, пане Йонкер?

— Це вас дивує?

— Ні, мені сказали, що пані Йонкер — дуже гарна. жінка.

— І знову питаю: це вас дивує? Певна річ, я вже зрілий мужчина, дехто каже, що й перезрілий, хоч одразу додає: але добре зберігся! Що ж до моєї дружини, то їй лише тридцять чотири роки. Інакше кажучи, вона рівно на тридцять років молодша за мене. Та, може, вам здається, що ми становимо виняток? Хіба в світі, та й у вас у Парижі, наш випадок єдиний? Невже це вас справді так дивує?

— Пані Йонкер з походження француженка?

— Бачу, ви вже наводили про мене довідки… Еге ж, вона народилася в Ніцці, та познайомилися ми з нею в Лондоні.

— Ви у неї не перший чоловік?

По виду Йонкера пробігла трохи дратівлива гримаса, цілком природна для джентльмена, шокованого тим, що хтось намагається проникнути в його особисте життя, та ще й наважується говорити, про його дружину.

— Вона була місіс Мур, а потім стала пані Йонкер, — сухо відказав він. І на якийсь час зосередив усю увагу на кінчику сигари. За хвилину докинув: — Оскільки ви вже торкнулися цієї теми, то зауважте собі, що вийшла за мене не заради грошей, бо на той час і сама вже була, як то кажуть, цілком заможна.

— Ви рідко буваєте серед людей, пане Йонкер. Аж надто рідко як для вашого становища.

— Це закид? То уявіть собі, що більшу частину свого життя я провів серед людей — чи тут, чи в Лондоні, чи в Штатах, чи в Австралії, чи будь-де. Коли ви досягнете мого віку…

— Мені вже залишилося не так багато.

— Коли, повторюю, ви досягнете мого віку, то й вам теж приємніше буде сидіти вдома, аніж швендяти по вечірках, чи по клубах, чи по нічних кабаре…

. — Це мені тим зрозуміліше, що ви, певно, дуже закохані в пані Йонкер…

Цього разу полковник британської армії немов заціпенів і у відповідь лише сухо кивнув головою, струсивши попіл із своєї сигари.

Делікатний момент, що його так намагався віддалити комісар, невблаганно наближався. Мегре щось дуже довго запалював згаслу люльку і нарешті промовив:

— Ви ще вжили слово «подейкують»… Мушу вам признатися, що деякі з одержаних нами відомостей справді походять із цього джерела…

Чи справді в голландця ледь тремтіла рука, чи то, може, лише здавалося? І все-таки він узяв кришталеву карафку і вщерть налив собі чарку.

— Ви любите кюрасо?

— Дякую вам.

— Чи, може, вам більше до вподоби віскі?

І, не чекаючи відповіді, натиснув кнопку. Не минуло й хвилини, як на дверях з'явився Карл.

— Будь ласка, шотландського. — І звернувся до комісара: — Води газованої чи простої?

— Газованої…

Протягом цього антракту обидва мовчали. Мегре видивлявся на книжкові шафи, якими були заставлені всі стіни. В них були здебільшого книги з історії мистецтва, і не лише живопису, а й архітектури, скульптури, з найдавніших часів аж до сучасної доби. Окремо стояли оправлені шкірою каталоги найбільших розпродажів картин за останні сорок років.

— Дякую, Карле. Ви вже сказали мадам, що в мене гість? — 3 чемності він розмовляв зі своїм слугою по-французькому. — Вона досі нагорі?

— Еге ж, мосьє…

— А тепер, пане Мегре, я вип'ю за ваше здоров'я… То що ж подейкують сусідв?

— Не знаю, як там у вас, в Голландії, але в нас, у Парижі, є чимало людей уже похилого віку, які полюбляють цілими днями, а часом і ночами сидіти біля вікна… Особливо тут., на Монмартрі… Отож нам стало відомо, що досить часто — двічі, навіть тричі на тиждень увечері до вас приходять молоді жінки… Вони дзвонять, і їх нібито впускають у дім…

Вуха голландця зненацька налилися кров'ю, але він мовчки