Срібний павук - Василь Дмитрович Кожелянко

символ, його не позбудешся. А тепер ви просите передати це вам?

— Так, ваша високознаносте, а за це ми мали намір запропонувати вам свободу і життя.

— Ну, щодо свободи, — єпископ співчутливо подивився на Єремію, — ніхто мені її не може ні дати, ні забрати, а щодо життя… Ви можете звільнити разом зі мною двісті п’ятдесят шість братів моїх?

— Ні, я прийшов звільнити лише вас, до того ж ціною власного життя: я мав би дати вам цю сутану домініканця, а сам залишитися тут.

— А як же ланцюги? — зацікавився єпископ.

— У мене є інструмент, — поплескав себе по пазусі Єремія.

— Ні! — єпископ вимовив це таким тоном, що Єремія усе зрозумів, — рішення остаточне. — А щодо речі, яка вас цікавить, — продовжував єпископ, — то я нічим не можу вам допомогти, її разом з іншими реліквіями забрали брати-досконалі Гюґо, Емвель, Екар і Кламен.

— Хто з них?

— Хтось із них, вони будуть володіти усіма реліквіями, святинями і таємними текстами по черзі. Отож, у кого саме тепер те, що цікавить вас, я не знаю. Тож прощай, брате.

— Допоможіть нам, — впав на коліна Єремія, — а я допоможу вам!

— Що ти для мене можеш зробити тепер, смішний брате?

— Легка смерть, — заторохтів Єремія, — легка безболісна смерть, — він вийняв з-за пазухи маленьку з синього скла пляшечку, запечатану воском, — один ковток і ваша плоть уже недосяжна для болю від тортур Бугерових катів!

— Збережи це для себе, брате, — насмішкувато кинув Бертран д’Ан Марті, — а я буду разом зі своїми братами до кінця.

— Допоможіть! — луснувши чолом об кам’яну долівку, прохрипів Єремія.

— Та як я тобі допоможу, хлопче, — розсердився єпископ, — коли я тут, а те, що ти просиш, невідомо де?!

— Напишіть листа, — загарячкував Єремія, — ми розшукаємо ваших досконалих, напишіть, хай передадуть нам те, що для вас не має жодної цінности, а навпаки…

— Справді, навпаки, — погодився єпископ, — нам давно треба було позбутися тих дрібних згустків енергії зради. Та як я напишу?

— Я про все подбав, ваша великознаносте! — Єремія радісно почав витягувати з-за пазухи шматок перґаменту, каламар з червоним чорнилом, гусяче перо.

— А кому писати?

— Пишіть чотири листи, усім братам. — Єремія швидко розрізав пергамент на чотири рівні шматки.

Пролог фентезійно-детективного роману «Храм Великої» відомого українського автора Івана Іванова-Замихайлівського, який (пролог) не ввійшов до книги, бо був забракований головним редактором видавництва «Альфабет» як такий, що не вписуюється у видавничу політику. (Друкується з дозволу автора). 4

Пролупивши очі зранку, інспектор-детектив кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук збагнув, що — все. Обдертий березневий ранок за вікном, і вчора їх з Гельмутом побили аґенти сиґуранци. Сиділи вони у «Паласі», тихо і мирно, прощалися — бо Гельмут Гартль зважився — від’їжджає у фатерлянд! Каже, що голос крови, але ж Кароль знає — це через ту бундючну ювелірку. При згадці за ту в Кароля щось шпигнуло в лівому боці. Мабуть, печінка, подумав, але згодом, добре обміркувавши цю тему, збагнув, що — ні, бо печінка з іншого боку. Кажу ж, що — все! П’ятеро лайдаків у однакових костюмах зі штанами, заправленими у високі шнуровані черевики, поводилися дуже нечемно — галасували, плювалися, били посуд. Кароль з Гельмутом, майже тверезі, налаштовані лірично, хотіли тиші. Ось і виникла колізія. Детективи відразу вирахували, що це аґенти сиґуранци, але зайшливі, бо своїх, чернівецьких, вони знали. За рівнем нахабства можна було припустити, що ці аж з Букарешта. Мабуть, прибули большевікулів ловити.

— Мой, хлопче, — вигукнув один з букарештських до кельнера, статечного немолодого інтеліґентного єврея, якого всі відвідувачі інакше, як «пан Хаїм», не називали, — принеси «Котнарі», але справжнього, а не вашої чернівецької сечі!

Пан Хаїм аж присів від такого хамства, він розгубився і не знав, що робити — давати нахабі словесну відсіч чи просто його іґнорувати.

Кароль з Гельмутом перезирнулися. Ліричний настрій зник. Кароль мляво підійшов до столика прибульців і, як міг, чемно, румунською літературною мовою почав пояснювати, що цей добродій у білому смокінґу не «мойхлопче», а «пан Хаїм», ліпший кельнер Чернівців, шанована поважна особа, патріот міста…

— Міста? — перепитав з сиґуранци. — А Великої Румунії патріот чи ні?

— Якої, якої Румунії'? — втрутився у розмову Гельмут. Він був аґресивно-піднесеним, бо акурат перед брутальним «мойхлопче» на адресу пана Хаїма розповідав Каролеви про Адольфа Гітлера. Як він швидко, ефективно і мудро навів порядок у Німеччині. Розумієш, Каролю, він не повівся на ліву демагогію у своїй же партії і не скасував приватну власність на засоби виробництва, але водночас притиснув хвоста великому капіталу, відбувся перерозподіл багатства, але не за більшовицьким зразком, а так, що робітник отримав зарплатню, харчі і певний добробут, а капіталіст — класовий мир! Я вже не кажу про те, що в Райху нема безробіття, інфляції і жебраків. А щодо національного гонору, хоча це тобі нецікаво, але сам розумієш, німці уже не почуваються приниженими… А тут цей румунський тайняк з Букарешта!.. Гельмут був готовий до бійки. Крім того, своє питання він ставив німецькою мовою:

— Тож якої Румунії'?

Аґент сигуранци зневажливо зміряв Гельмута з набріоліненої голови до франтуватих жовтих черевиків, подумав трохи і плюнув на лівий черевик. Гельмут узяв зі столу кришталевий дволітровий графин з червоним пуркарем і луснув таємного аґента по голові. Графин розбився, і букарештського залило вином. Решта з сиґуранци схопилися і повихоплювали з наплічних кобур пістолети. Гельмут і Кароль теж.

— Панове, прошу вас, не стріляйте тут, — дуже переконливо попросив їх пан Хаїм, — невинних же ж постріляєте, панове офіцери!

— Жид добре каже, — кинув один з тайняків, — вийдемо надвір. І давайте без цих іграшок, покажіть, на що ви здатні голими руками.

— А ви? — спитав Кароль.