Подвійне дно - Алла Сєрова

— Прийнято.

Не дуже я повірила в твої вибачення, але приймаю гру. Поки що приймаю, а там видно буде. Зараз я тут все одно в меншості. Стася я до уваги не беру. Він зрадив мене один раз, продасть і вдруге. Ненадійний партнер.

Ми сидимо в великій кімнаті, що являє собою зимовий сад чи оранжерею, а посередині плюскотить басейн. Видно, господареві тут подобається найбільше. Плетені крісла, столик, на якому — гора фруктів. Рот мій наповнюється слиною — я страшенно голодна.

— Їж фрукти, Елізо. — Стась подає мені обчищений банан. — Ще маєш анемію, бачу й так. Ти недоїдаєш?

— Тобі що до того?

— Не будь така. Ти ж добре заробляєш. Чому погано харчуєшся? З твоєю схильністю до анемії…

— Стасю, це не твоє собаче діло. А банан можеш собі в зад встромити.

Деберц зареготав. У нього на диво неприємний сміх. Бувають же на світі такі люди!

— А вона з перцем! Друже мій, я люблю таких жіночок — з перцем! Ти, видать, чимось їй добре насолив, еге? Не треба сердитись, красуне, з’їж щось, ти бліда, як смерть. Така гарна жінка не повинна надсаджуватись на роботі.

Двоє здорових хлопів майже вносять до приміщення… щось. Кілька годин тому це «щось» було чоловіком. Тепер це — шмат відбивної з кров’ю.

— Гадаю, ви знайомі. — Деберц з задоволенням оглядає принесене. — Це — Жора, наш друг. Він пас дівчаток на площі Свободи і до ринку Анголенка включно. Поглянь сюди, гад! Це — та жінка?

— Ta...

Не знаю, з чого саме вилетів звук, відбивна ще в змозі говорити? Он воно що… Це Ірчин сутенер, а то все думала: який такий Жора і що тут відбувається?

— Приберіть це лайно з моїх очей. — Деберц уважно слідкує за моєю реакцією. — А ти не з лякливих, еге?

— Я бачила купу таких, тільки мертвіших, — одного такого маю вдома, та тобі про це не треба знати. — І що тепер?

— Я хочу подробиць. Де зараз дівка, що з нею таке, і що чекає на мене.

— Навіщо тобі Ірка?

— Вона мені не потрібна. — Деберц стукнув кулаком по столу. — Я обіцяв от йому, і обіцяю тобі: дівку пальцем не зачеплю. Але поясни мені…

— Отже, ти не знаєш? А що тобі розказали?

— Тільки те, що вона хвора. І що її забрала подружка-лікарка. В неї СНІД?

— Ні. В неї остання стадія туберкульозу.

— І що тепер?

— Гадаю, тобі варто звернутись до фтизіатра. Він зробить необхідні аналізи, пропише препарат, який прийматимеш упродовж півроку — це обов’язково.

— Тобто, я заразився?

— Ти був у контакті. Навіть якщо ти зараз здоровий, маєш пити препарат, покинути палити і вживати алкоголь.

— А якщо не покину?

— Здохнеш.

Деберц якийсь час сидить нерухомо, потім підводить голову — очі його абсолютно божевільні.

— Забери її звідси.

Стась подає мені руку, і ми йдемо. Я чую, як за моєю спиною наростає гуркіт — наш гостинний господар випускає пару.

— Я відвезу тебе додому.

— Відвези туди, звідки забрав.

— Але зараз пізно, небезпечно самій на вулицях.

— Я чудово вмію подбати про себе — і без твоєї турботи.

— Лізо…

— Ти чув, що я сказала.

Він мовчки веде машину. Ми їдемо по шосе, потім звертаємо на проспект.

Якщо Рудий спитає, де я була, що казатиму?

— Як там Рудий? — що, хлопче, пригнічує мовчанка? От тобі, маєш!

— Непогано. Купив собі майже нову «сімку», так що ми тепер при машині.

— Ви? А що, ви хіба… разом?

— Ми завжди були разом.

— А… я просто подумав…

— Знаю. Тобі що до того?

— Лізо, ти злопам’ятна.

— Це не єдина моя позитивна риса. Маю купу інших чеснот.

— Я бачив тебе вдень з одним ментом.

— То ти слідкував?!

— Саме так. Ти була мені потрібна, і я тебе знайшов. А що від тебе хотів мент? Чи просто залицяється? Тоді це дивно.

А отут я маю ступити на тонкий лід. Я люблю такі моменти. Хто кого?

Стасю, ти завжди був йолопом.

— Він не залицяється. Просто сталась неймовірна річ. Мого сусіда по комуналці пристрелили. І знаєш, дивно: Сашко був алкоголіком, абсолютно нікчемним, кому він заважав? А вони стверджують, що його вбив професіонал. До того ж, у той день Сашко був вдягнений в якийсь дорогий костюм, в нього такого зроду не було… Загалом, якась темна історія. І міліція вирішила, що це я найняла кілера, аби спекатись Сашка, а я…

— Постій! — Стась різко гальмує. — Чекай. Ану ще раз, спочатку.

— Не розумію… Тобі навіщо ця брудна історія?

— Просто цікаво. А який на ньому був костюм?

— Ну, такий сірий в темну тонку смужечку.

— А коли в нього з’явився цей костюм?

— Ти зовсім здурів? Та звідки я знаю! А через цю історію мент тепер хоче повісити на мене вбивство. Буцімто, я прибрала сусіда через квартиру. Уяви! Та я могла б просто отруїти його катанкою, якби хотіла позбутися.

— Або ще якось… — Стась знов рушає з місця. — Я знаю, Лізо-Елізо, ти б знайшла кращий спосіб — якби тобі припекло. Ти б не стала платити комусь за те, що вмієш робити сама.

— Ти нагадуєш мені той давній випадок? Але ти там теж був.

— Саме тому я й кажу так. Я знаю тебе. Коли тобі щось треба, ти йдеш до кінця.

— А кінці ховаю в воду. Стасю, це дурна розмова.

— Знаю. Слухай, Лізо-Елізо, а на порозі смерті ти б пробачила мені?

— Чиєї смерті?

— Твоєї чи моєї.

— На порозі своєї — точно б не пробачила.

— Ти…

— Я кохала тебе. І я вірила тобі. Ти зрадив.

— Так. І немає дня, щоб я не шкодував про це.

— Ми вже приїхали.

— Я відвезу тебе додому!

— А якщо менти за мною стежать? Твою машину вони знають. Порахують на пальцях — і до ранку я вже сидітиму в буцегарні. Бувай, Стасю. Не хочу тебе більше бачити. А твій партнер Деберц — справжній психопат і взагалі неприємний тип.

— Такі передати?

— Так і передай.

Нічого ти не передаси, я точно знаю. Але я ще побачу тебе. Тобі схочеться в мене дещо поспитати, та дулю з маком отримаєш, а не правду. Стасю, я добряче знаю тебе! Краще, ніж ти мене. Я можу тебе передбачити.

— І де ми ходимо?

Рудий і Андрій