Подвійне дно - Алла Сєрова

— Припини, Рудий.

— Звичайно. Ти ж у нас народжувати дітей не збираєшся.

— Звичайно, ні. А ти що, збираєшся?

Западає мовчанка. Я вдарила Рудого нижче пояса. Але він перший почав! Не треба було казати мені про дітей. Я їх не хочу. Я була в дитинстві страшенно нещасною, все те мучить мене й досі. Яка з мене мати?

— А чому, Лізо? — Андрієві очі зазирають просто в мою душу. Хрясь! — все, хлопче, дверцята замкнені. Нікого немає вдома. — Чому ти не хочеш мати дітей?

— Тому що я не знаю, як це. Чи надто добре знаю. Хтозна, як правильно.

— Не розумію…

— Ти багато чого не зрозумієш. Ти ж щасливий сучий син! Твою матір примушували покинути тебе, та вона не залишила тебе. А нам з Рудим велося інакше. Наші матері нас кинули. Ми — з інтернату. Там був завідувачем хороший, чесний, святий чоловік, там були чудові, добрі вихователі, але то — єдиний дім, який ми знаємо. І батько у нас — один на всіх. Твоя мати зробила все, аби ти був щасливим. Тебе любили, тебе цілували на ніч, опікувалися тобою. А ми росли, мов бур’ян. То які з нас батьки? Майже ніхто з нас не став повноцінною людиною, попри всі зусилля Старого. Ми з Рудим — оце вже вершина його старань.

— І ви не шукали своїх справжніх батьків?

— Я — ні. Коли мені виповнилось вісімнадцять, Старий запропонував мені… пошукати ту, що дала мені життя. Я не схотіла.

— Чому?! Може, вона хотіла б тебе бачити…

— Якби хотіла, то давно знайшла б. Адже це вона дала мені ім’я. Але я не хочу її знати. Я багато що можу пробачити людині. Ми, інтернатські, всяке бачили і знаємо, що іноді життя ставить людину у безвихідь. Та єдине, чого я не вмію вибачати, це — зрада. А вже гіршої зради, ніж покинути напризволяще своє дитя, я не уявляю. Ніяка безвихідь не є виправданням для такого вчинку. Отож, хай Бог їй буде суддя. Хай живе собі, паскуда. Рудий, ти як?

— Я в цьому з тобою згоден. Я теж не схотів шукати. Її не було поряд, коли я був безпорадним і беззахисним — що ж, вона мені ні до чого тепер, коли я стою на ногах.

— Вибачте… Я ж не знав. — Андрій має досить нещасний вигляд. От бідолаха, такий вразливий. Що то — «домашнє» дитя. Нас із Рудим такі дурниці не зачіпають.

— Нема за що вибачатись. У цій історії нічого такого, незвичайного. Ми не скаржимось. Нам ще поталанило. Іншим гірше, ніж нам — наприклад, Ірці. Як вона там?

— Ми відхилились від теми. — Рудий підводиться. — Ситуація, на мій погляд, гаряча. Адже Сашка вбили через те, що він, бідолаха, нап’яв твого костюма. Зі спини ви чимось схожі, Сашко був здоровим чолов’ягою, щоправда, абсолютно безголовим. Тобто ті, хто його підстрелив, помилились. Вони були впевнені, що маслини посилають у твою голову. Це значить, що вирок винесено.

— І що тепер робити?

— А тепер ми маємо розібратися, хто влаштував всю виставу. Я так розумію, ти в даний момент не маєш жодної правдоподібної версії з приводу цих подій?

— Чесно кажучи, навіть не уявляю.

— Отож. Це означає лише одне: ти можеш довіритись тільки двом людям у цілому світі — мені та Елізі.

— Це я вже зрозумів. Але що ми можемо зробити? Може, звернутись до міліції?

Рудий роздратовано стенув плечима. Я ж ледве втрималась, щоб не плюнути від роздратування. Звернутись до міліції! Одразу видно, що хлопець виріс у законослухняній Європі.

— Це виключено, — я маю йому пояснити. — Як ти гадаєш, ті, що викрали тебе й твого батька, просто так собі, дрібні злодюжки? Ні, якщо вони зважились на божевільний вчинок — викрадення іноземних бізнесменів, то вони мають і кошти, і владу. І навіщось їм це було потрібно. А наша міліція завжди на боці того, в кого гроші.

— Але я можу заплатити!

— Твої гіпотетичні рахунки тут ніщо — порівняно з готівкою.

— І що, всі працівники міліції такі?

— Не всі. Але в жодного з них, на жаль, не написано на лобі: «Беру хабарі» чи щось подібне. Я не уявляю навіть, до кого можна звернутись, розумієш? Тобі треба пробитись в німецьке посольство. У Дніпропетровську воно є, але, я гадаю, ти туди не втрапиш, тобі не дадуть. Якщо вони знають, що ти живий, а ти їм потрібен мертвим, а по всьому видать, що це так і є, — все, гаплик. Треба щось інше придумати. До речі, я точно знаю, хто саме з нашого криміналітету причетний до твоєї справи.

— І хто? — Рудий дивиться з підозрою. — Лізо!

— Це Деберц. А в партнерах у нього ходить Скальпель.

— Що? Ти хочеш сказати, що це…

— Так. Стась, власного персоною.

— Чорт!

Кришталева попільничка розлетілась на дрібні скалки — Рудий в запалі невдало махнув рукою. Скоро він випускатиме пару так, як психопат Деберц. Мабуть, в його житті замало сексу, і я цьому виною. Хоча звідки я знаю, чим займається Рудий на довгих нічних чергуваннях?

— До речі, я так і не зрозуміла. А чим ви з батьком займались на наших теренах? В чому суть бізнесу?

— О, це старе і нове одночасно. Освітлювальні прилади — від побутових бра і торшерів до складного обладнання кіностудій.

— І хто є власником?

— Формально — акціонери, але половина акцій була в нас із батьком, а тепер… тепер у мене.

— Тобто, після смерті батька ти став єдиним власником бізнесу?

— Фактично так.

— Отже, єдина людина, якій вигідна смерть твого старого, це ти?

— Що ти цим хочеш сказати?! Що я вбив батька, інсценував викрадення і…

— Вибач, друже, але справа зараз має саме такий вигляд. — Рудий про щось гарячково розмірковує. — І або це і є правда, або хтось тебе добряче підставив. І я поки що вагаюся щодо остаточного висновку.

8

Я завжди гадала, що коли міліція встановлює спостереження за кимось, то робить це таємно. Та сьогодні мені довелось докласти титанічних зусиль, щоб «не помітити» бравого служаку лейтенанта Огієнка, що, мов пришитий, кружляв навколо мене. Та в мене сьогодні така купа справ, що хай собі лейтенант як хоче. Власне, робити йому все одно нічого. Адже справжній злочинець може, чого доброго, і по морді хвицнути, а так — і