Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Щось у слові «призначило» наводить мене на думку.
— Чому було призначено пенсію? Були юридичні зобов’язання?
Вона на хвильку замовкла.
— Зобов’язання навряд чи були. Я не виключаю того, що прислухалися до моєї поради.
Я бачу ще одну рису фрекен[7] Любінґ. Силу. Мабуть, так само стоїть справа з янголами. Вони, мабуть, теж роблять певний тиск на Господа Бога в раю.
Я пересіла на стілець поряд з нею. Фредеріксберґ, квартал біля Генфоренінґсплас, Бренсхой — сніг робить усе це схожим на село. Хайревай — коротка і вузька вулиця. Вона впирається в Дуевай. На Дуевай стоїть багато машин. Одна з них — синє «Вольво 840». Продукція фірми «Вольво» проникає всюди. Треба ж їм заробляти гроші, щоб бути спонсором Європейського турніру. І щоб заплатити той гонорар, який, як хвастає мій батько, він вимагає за використання його фотографії.
— Від чого помер Ісайїн батько?
— Від харчового отруєння. Ви цікавитеся минулим, фрекен Ясперсен?
Настала мить, коли мені треба зважити, піднести їй вигадану історію чи вибрати складніший шлях і розповісти правду. На низенькому столику лежить Біблія. Один з гренландських учителів недільної школи місії Моравських братів був захоплений рукописами Мертвого моря. Я згадую, як він повторював: «І Ісус говорив: Не брешіть». Я приймаю цей спогад як застереження.
— Я думаю, що хтось налякав його і що хтось загнав його на той дах, з якого він упав.
Вона ні на секунду не втрачає самовладання. Останні дні я спілкуюся з людьми, які ставляться з превеликим душевним спокоєм до того, що зовсім не дає мені спокою.
— Диявол приймає безліч облич.
— Одне з них я і шукаю.
— Помста — це справа Господа.
— Здійснення цього правосуддя мені уявляється дуже далеким.
— Мені здавалося, що спершу є поліція.
— Вони закрили справу.
Вона пильно дивиться на мене.
— Чай, — каже вона. — Я ще нічим вас не почастувала.
Йдучи до кухні, вона обертається у дверях.
— Ви знаєте притчу про таланти? У ній ідеться про лояльність. Є лояльність щодо земного, так само як щодо небесного. Я була службовкою Кріолітового товариства протягом тридцяти п’яти років. Розумієте?
— Раз на два чи три роки товариство споряджало геологічну експедицію до Гренландії.
Ми п’ємо чай. Із сервізу «Транкебар» і чайника «Ґеорґ Єнсен». Смак Ельзи Любінґ, коли уважніше глянути, виявляється радше вишуканим, ніж скромним.
— Експедиція влітку дев’яносто першого року на Гела Альта біля західного узбережжя коштувала один мільйон вісімсот сімдесят тисяч сімсот сорок сім крон і п’ятдесят ере, половину цієї суми було виплачено в данських кронах, половину в кап-йоркських доларах, власній грошовій одиниці компанії, названій ім’ям підприємств Кнуда Расмуссена в Туле в тисяча дев’ятсот десятому. Це те, що я можу вам розповісти.
Я сиджу, побоюючись зайвий раз поворухнутися. Я змусила кравчиню Рорманн на Ордрупвай ушити нову шовкову підкладку в мої лайкові брюки. Їй дуже не хотілося цього робити. Вона говорила, що тягнутиме в швах. Але я наполягла. Моє життя тримається на маленьких радощах. Я хочу шкірою відчувати поєднання прохолоди і тепла шовку. За це я розплачуюся тим, що мені доводиться сидіти дуже обережно. Коли я рухаюся вперед і назад, по підкладці натягаються шви. Ось чому ця розмова для мене дещо важка. Але для фрекен Любінґ вона ще важча. Є істина, яка звучить приблизно так: не приховуйте своїх почуттів; вона це знає, і це на неї зараз накладає певні зобов’язання.
— Я прийшла у Кріолітове товариство в сорок сьомому році. Коли сімнадцятого серпня фабрикант Вірл сказав мені: «Ви отримуватимете двісті сорок крон на місяць, безкоштовний обід, і у вас буде тритижнева відпустка», — я нічого не сказала. Але про себе я подумала, що, значить, усе правда. Подивіться на птахів небесних. Вони не сіють. Хіба Він не повинен був про тебе подбати? У конторі «Ґрен і Вітске», де я до цього працювала, я отримувала сто вісімдесят сім крон на місяць.
Телефон стоїть біля вхідних дверей. Про нього можна сказати дві речі. Те, що вилку висмикнуто з розетки, і те, що біля телефону не було ні блокнота, ні записника, ні олівця. Я помітила це, коли увійшла. Тепер я починаю розуміти, як вона поводиться з різними телефонними номерами, які всі ми записуємо на стіні чи на тильному боці долоні або ж викидаємо з голови. У неї чудова пам’ять на цифри.
— З того часу, скільки мені відомо, ніхто не мав підстав скаржитися на відсутність великодушності й відвертості з боку керівництва. А коли що й було не так, це виправили. Коли я почала працювати, у нас було шість їдалень. Їдальня для робітників, їдальня для конторських службовців, їдальня для майстрових, їдальня для начальників відділів, головного бухгалтера і бухгалтерів, їдальня для наукових співробітників, що працюють у лабораторії, і їдальня для директора та членів правління. Але все змінилося.
— Це був, напевно, результат вашого впливу? — припустила я.
— У нас у правлінні було кілька політиків. У той час серед інших був Стайнке. Оскільки те, свідком чого я стала, було проти моєї совісті, я пішла до нього — сімнадцятого травня п’ятдесят сьомого року, о шістнадцятій годині, того дня, коли мене призначили головним бухгалтером. Я сказала: «Я нічого не знаю про соціалізм, пане Стайнке. Але розумію так, що в нього є спільні риси з ідеями релігійного братства перших християн. Вони віддавали те, що у них було, бідним і жили одне з одним як брати і сестри. Як, пане Стайнке, ці ідеї можна примирити з існуванням шести їдалень?» Він відповів цитатою з Біблії. Він сказав, що Богове Богу, а кесареве кесарю. Але через кілька років залишилась одна їдальня.
Наливаючи чай, вона користується ситечком, щоб у філіжанки не потрапили чаїнки. Під носиком чайника шматочок бавовняної вати, щоб чай не проливався на стіл. У неї всередині відбувається щось подібне. Її пригнічує незвична необхідність фільтрувати те, що не повинно до мене просочитися.
— Адже ми є — були — частково державною організацією. Не наполовину державною, як Кріолітове товариство «Ересунн». Але держава була представлена в правлінні і мала тридцять три і тридцять три сотих відсотка
