В погоні за Привидом - Микола Володимирович Томан

— Ну, гаразд, Федоре! — перебив Рябова Шатров. — Он головний кондуктор Бейсамбаєв іде. Скоро поїдемо. А ви що ж, поїдете з нами чи ні? — обернувся він до Малиновкіна.

— Чому ж не поїхати, — поспішно відповів Малиновкін. — Охоче поїду.

— Тоді влаштовуйтесь на гальмовій площадці з головним кондуктором: на паровозі не можна — не дозволено.

Хвилин через десять поїзд вирушив у дорогу. Малиновкін влаштувався поруч з головним кондуктором — високим смуглявим чоловіком середніх років. Він здався Дмитрові мовчазним і замкнутим; але після того, як Бейсамбаєв довідався, що Малиновкін знайомий з Шатровим і Рябовим, почав захоплено їх розхвалювати:

— Дуже хороші люди, розумієш! Від самої матінки Волги в наше пекло приїхали. Це ж зрозуміти треба! Я людина звична, і то мені жарко, а з них скільки потів сходить! А до того ж — як працюють! Це бачив я, щоб тут у нас хто-небудь ще так працював. Подобається мені, розумієш, такий народ — справжні люди. Більше б таких приїжджало. Дуже нам такий народ потрібний.

Прислухаючись до голосу Бейсамбаєва, Дмитро поглядав навкруги, вивчаючи місцевість. Треба було виконати завдання Єршова і визначити, пройде чи не пройде по цій дорозі мотоцикл. Наче ненароком запитав він про це Бейсамбаєва.

— Місцевість цілком підходить, — відповів головний кондуктор. — У брата мого мотоцикл є, так він все тут об'їздив. Якщо є у тебе машина, привези сюди, велике задоволення матимеш: гарна тут природа у нас, красива!

Дмитро подумав, що кожний, мабуть, бачить свою землю по-своєму і багато з того, що чуже око не відразу помітить, для місцевого жителя сповнене своєї краси. А от йому, наприклад, здавалося зараз, що цей обпалений сонцем сіро-жовтий степ не має нічого привабливого. З рослинності впадали в очі лише білі султани ковили та мізерний типець з вузьким, подібним до щетини листям і рідким, наче обтріпаним волоттям.

— Зараз тут немає, звичайно, повної краси, — помітивши, що Малиновкін вдивляється в степ, промовив Бейсамбаєв. — А ти подивись, що тут весною буде робитись! Ранньою — особливо. Що таке палітра в художника, знаєш? То можеш сміливо сказати, шо весь степ наш як велика палітра буває —з фарбами всіх кольорів і відтінків. Я трохи маслом малюю, так що на фарбах розуміюсь. Навесні прикрашають наш степ сині і жовті півники, строкаті тюльпани, золотисті жовтні, білі анемони. А зараз тут всю красу сонце випекло. Тільки для ковили все байдуже. — Бейсамбаєв, який, видно, справді любив природу, глибоко зітхнув.

Скоро рівна місцевість почала переходити в горбкувату і горизонтальні площадки дороги змінювалися то підйомами, то схилами. Все частіше виднілися тепер обабіч дороги пологі горби, що заросли якоюсь рудувато-жовтою травою, схожою на ворсу старого, вигорілого на сонці килима.

Дихання паровоза теж помітно змінювалося. На підйомах воно ставало важким, натужним, з бронхіальним присвистом. Темнішав і все з більшим шумом вихоплювався з труби паровоза дим.

— Дістається хлопцям, — похмуро промовив Бейсамбаєв, киваючи на паровоз. — Дуже рисковану вагу взяли сьогодні, зірватися можуть…

На одному з підйомів поїзд і справді настільки зменшив хід, що й Малиновкін почав хвилюватись за своїх нових знайомих. А коли поїзд прибув, нарешті, на останню станцію будівельної дільниці, з паровоза зійшов чорний, як негр, і зовсім мокрий від поту Рябов.

— Ну що, Бейсамбаєв, хіба погано попрацювали? — весело крикнув він.

А Шатров, теж дуже стомлений, але щасливий, швидко зійшов з паровоза і попрямував до платформи вокзалу, на якій, привітно усміхаючись, махала йому рукою дівчина з гарним личком.

— Поздоровляю вас, Костю! — привітно промовила вона, простягаючи Шатрову загорілу руку. — Такий составчик притягли!.. — Вона кивнула на поїзд, на платформах якого стояли землерийні машини, і додала: — А я, знаєте, спеціально прийшла на станцію побачитися з вами…

Малиновкін не без цікавості трохи постежив за ними, але треба було виконувати завдання Єршова — і він поспішив до начальника будівельних робіт і почав оглядати будівельну площадку. Зате пізніш, коли лейтенант повернувся до поїзда, щоб їхати назад до Перевальська, він мимоволі став свідком прощання Шатрова з Ольгою.

— До побачення, Олю! — палко говорив Шатров, рвучко потискуючи руку дівчини. — Ми рідко зустрічаємося, але я щасливий, що хоч під одним небом з вами живу і що палить нас одне і те ж азіатське сонце… Бачте, хотів, між іншим, запитати ось про що: кажуть, інженер Вронський залицяється тут до вас. Правда це?

Дівчина зніяковіло усміхнулася.

— Ну, гаразд, не відповідайте, — заспішив Шатров. — Так воно і є, мабуть. Хай залицяється… Хай хоч всі тут до вас залицяються. Адже ви така!.. — голос у нього зірвався раптом, і він перейшов на шепіт: —Тільки б ви не вийшли заміж за нього. Не поспішайте…

— Ну, а коли візьму раптом і вийду? — засміялась Ольга і пустотливо блиснула очима.

Шатров похилив голову і промовив тихо, але твердо:

— Все одно я завжди буду там, де ви, якщо тільки ваш чоловік дозволить вам нові дороги будувати.

— Мабуть, кращих друзів, ніж ви, Костю, і не буває на світі! — зворушено промовила Ольга і, міцно потиснувши руку Шатрову, поспішно пішла із станції.

Коли лейтенант Малиновкін повернувся в Перевальськ, було зовсім темно. Гульджан вже спала, але в будинку напроти, у кімнаті Єршова, ще горіло світло і вікно було відчинене. Проходячи повз нього, Дмитро заглянув поверх занавіски і, побачивши майора, який сидів за книгою, непомітно кинув йому на стіл заздалегідь приготовлену записку.