Фаворит - Дік Френсіс

— Коли це трапилось? — запитав Лодж.

— З годину тому.

— А що ви робили потім?

— Думав, — відказав я, гасячи недопалок.

— А ви подумали над дивовижністю цієї пригоди? Моєму шефові все це не сподобається.

— То й не доповідайте, — усміхнувся я. — Хоч я й сам вважаю дивним те, що п'ять чоловік, коня й фургон було послано, аби втовкмачити мені попередження, яке легко було надіслати поштою.

— Це свідчить, що їх чимала зграя, — констатував Лодж.

— Щонайменше десятеро, — сказав я. — Одного або двох ви знайдете в лікарні.,

Лодж випростався.

— Що ви маєте на увазі?

— П'ятеро, котрі затримали мене, — водії таксі. З Лондона чи Брайтона. Три дні тому я бачив їхню скажену бійку в Пламптоні.

— Що?! — вигукнув Лодж. — Потім додав: — Я читав повідомлення в газеті. Ви вважаєте — вони з тих?

— Певен, — одказав я. — У Пламптоні Синок теж був з ножем, але його притис до землі дебелий чолов'яга, і йому так і не вдалося пустити цю зброю в хід. Я добре запам'ятав його диявольську пику. Чубчика теж ні з ким не сплутаєш — у нього зачіска з настовбурченим пасмом, як у старої відьми. Інші троє також були серед забіяк у Пламптоні. Я ждав попутника й довгенько спостерігав, аж поки їх не розборонили. У Берта, котрий прогулював коня, і досі синець під очима, а в того, що тримав мою праву руку, кат його зна, як там його кличуть, наклейка з пластиру під очима. Дивно, що вони на волі! Я вважав, їх неодмінно замкнуть у буцегарню.

— Може, їх випустили під заклад або ж усі відбулися штрафом. Я ще не бачив звіту. То як ви гадаєте, чому цілу зграю послали, щоб попередити вас?

— Велика шана для мене, як подумати, — осміхнувся я. — Може, у таксистів зараз безробіття і їм нікуди себе приткнути. А можливо, як казав той водій, — щоб дійшло до мене.

— Отут ще одна дивина, — мовив Лодж. — Вам до грудей приставляють ніж, а ви кидаєтесь на нього, як оглашенний! Чи не шукали ви собі смерті?

— Я б не кидався, коли б він тримав його трохи вище. Гостряк був проти кістки. Я розрахував, що швидше виб'ю його, аніж наштрикнусь. Так воно й вийшло.

— Без жодної подряпини?

— Ні, ось, — показав я.

— Ану, глянемо, — підійшов Лодж.

Я розстебнув сорочку. Між другим і третім гудзиком на шкірі зостався невеличкий поріз, із дюйм завдовжки, а навкруги, мов пляма іржі, засохла кров. Сорочка промокла в кількох місцях. Та я не відчував болю.

Лодж знову сів. Я застебнув сорочку.

— То що і в кого ви розпитували про смерть майора Девідсона?.. — звернувся він, гризучи олівець.

— В тому-то й річ, — сказав я, — що ні в кого не розпитував.

— Проте ви когось дуже насторожили, — пояснив Лодж. Він узяв аркуш паперу. — Назвіть мені тих, кому ви говорили про дріт.

— Вам, — миттю одказав я. — Та ще місіс Девідсон. До того ж під час слідства багато хто чув, як я говорив про це.

— Проте, як я помітив, преса замовчала наслідки слідства. А дріт навіть ніхто й не згадав, — мовив Лодж. — I жоден, хто бачив вас на допиті, не здогадався, що ви — доконче! — вирішили розплутати цю справу. I зустріли висновок судді аж надто спокійно, ніби цілком згодні з ним.

— Дякую, що попередили, чого мені слід чекати.

На величезному аркуші в Лоджа стояло лише кілька прізвищ.

— Кому-небудь ще? — запитав він.

— Одній… приятельці… міс Еллері-Пенн. Я розповів їй учора ввечері.

— Приятелька?.. — Він записав.

— Авжеж.

— I більше нікому?

— Ні.

— Дивно! Чому ж?

— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати, — боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.

Лодж зиркнув на мене.

— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.

— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.

— Це не стосується нашої справи.

Я посміхнувся. А Лодж спитав:

— Що ви тепер збираєтесь робити?

— Поїду додому, — глипнув я на годинник.

— Ні, з приводу майора Девідсона?

— Поставте якесь легше питання.

— Не дивлячись на попередження?

— Саме з цієї причини, — твердо заявив я. — Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним. — Я трохи подумав, — Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.

— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться, — пом'якшав Лодж.

— Постараюсь, — обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.

— Тримайте мене в курсі, — попрохав він.

— Неодмінно.

Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.

Я раптом збагнув, що і «нещасний випадок» з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець. Обидва замахи були підступні й ретельно підготовлені. В моїй свідомості зринуло слово «манівці», і я весь час думав, до чого тут воно. Зрештою пригадав погрозливого листа, що його отримав Джо Нантвич із запізненням на десять днів. Хоч потім вирішив, що неприємності Джо ніяк не стосуються смерті Білла.

I замах на нього, й попередження, вирішив я, виконані значно жорстокіше, ніж належало. Білл загинув через нещасний випадок, а зі мною повелися б не так підло, коли б я не пручався. Я дійшов висновку, що мушу шукати людину, здатну на неабияку вигадку, «міни» якої, однак, вибухали б з дужчою силою, аніж вона сподівалася.

До того ж мене тішила гадка, що мій супротивник не якогось там надлюдського інтелекту. Він допускається помилок. I поки що найбільшим його прорахунком було те, подумав я, що він передав оте попередження, яке спонукало мене діяти ще рішучіше.

Два дні я сидів тихо: хай вони вважають, що попередження вплинуло.

Я грав з малечею в покер і програвав Генрі, бо весь час повертався думкою до його батька.

— Про що ти думаєш, Аллане? — спитав Генрі з глузливим співчуттям, заграбаставши мої десять фішок.

— Може, він закохався, — докинула Поллі, пильно придивившись до мене. — Цього нам ще не вистачало!

— Дурниці! — заперечив Генрі, тасуючи