Коло смерті - Кріс Тведт

— Гаразд. Клієнт платить?

— До шістдесяти тисяч крон…

— Зустрінься з ним, з'ясуй подробиці. Це твоя двомісячна платня.

— Моя платня? Тридцять тисяч на місяць? Тоді хіба що брутто…

Сюнне махнула рукою.

— Щось таке. Потім про це побалакаємо. Берися до справи!

— Слухаюсь, босе! — я підвівся зі стільця. — Але мені доведеться позичити твій офіс.

— Це ж чому? Твій недостатньо розкішний?

— Не в цьому річ. Клієнт прийде зі своєю матір'ю, у мене немає місця на двох відвідувачів.

Арон Сьорвік не скидався на чоловіка, який відсидів вісімнадцять років у в'язниці. Він мав свіже, рум'яне обличчя — таке часто буває у білявих людей, які багато часу проводять просто неба, — був не дуже високий на зріст і трохи опецькуватий. Потиск руки доволі сильний, голос низький, однак не приглушений. Я знав, що йому перевалило за сорок, але на вигляд дав би менше — на обличчі жодної зморшки чи борозенки. Не вірилося, що цей чоловік убив двох людей.

— Я так зрозумів, що й ваша матір буде присутньою при розмові, — мовив я, запрошуючи його сісти.

Арон заперечно похитав головою.

— Ні. Вона лише приїхала зі мною до міста, на нашу зустріч.

— Ага, то я, певно, щось наплутав.

— Мабуть… Вона чекає надворі, не хотіла відпускати мене до міста самого.

Щось було в ньому інфантильне. Не лише в словах, але й у манері розмовляти. Ніби те, що дорослого чоловіка у поїздці до міста супроводжує матір, явище цілком нормальне. Я кивнув, усміхнувся, його очі, довірливі та ясні, простодушно засяяли. На мить мені закралася підозра, чи не спізнений Арон Сьорвік у розумовому розвитку.

— Послухайте-но, Ароне, — почав я. — Даючи згоду ознайомитися з вашою справою, я про неї ще майже нічого не знав. Ледь пригадую з газетних повідомлень, ото й усе. На цей момент мало що, на жаль, змінилося. А не встиг прочитати документи перед… тим, як дещо сталося. Тому й попросив вас сьогодні приїхати.

— Я знаю — вас арештували, — кивнув Арон.

— Так.

— Мама каже, що ви вже більше не адвокат. Більше не можете мені допомагати. Хтось до неї телефонував і таке сказав. Це правда?

— І так, і ні.

Арон розгублено глипнув на мене.

— Як це?

— Я можу взяти вашу справу у провадження, з'ясувати, чим тут можна зарадити, і, якщо знайдуться підстави, зробити все можливе для перегляду справи в суді. Ось тільки діятиму не від свого імені, — і я пояснив чоловікові суть нашої з Сюнне домовленості.

Арон трохи подумав.

— Отже, ви зробите всю роботу, а вона… адвокат Берґстрьом поставить підпис?

— Саме так. Проте рішення за вами. Я зрозумію і не ображуся, якщо ви, з огляду на обставини, захочете звернутися до іншого адвоката.

Арон знову впав у задуму. Я вже й звикати почав до тих пауз, збагнув, що повільний темп, прості фрази — це спосіб Аронового існування, який не конче має свідчити про його недоумкуватість.

— Мені казали, що ви класний адвокат. Може, навіть найкращий з усіх. Чи ж не стали гіршим після арешту?

— Та ні, не став.

— Мені таке підходить. А ви не передумали?

— Ні.

Ми трохи побалакали про його справу. Він розповідав якось відсторонено, ніби це його не стосувалося, а трапилося з якоюсь іншою людиною.

— Так, — відповів він на моє запитання, — мене засудили за два вбивства.

— Двох молодих жінок?

— Так, двох дівчат, обидві з нашого острова.

— Вестьой? Звідки й ви родом?

— Ага.

— І ці дівчата… Ви їх знали?

— Звичайно! Ми ж росли разом.

— Гаразд, я ознайомлюся зі справою, а тоді поговоримо знову. Мабуть, я сам приїду на Вестьой, щоб поспілкуватися з мешканцями. І з вашою матір'ю хотів би зустрітися.

Арон наморщив чоло.

— Ой, не знаю. Мама не зрадіє. Вона взагалі не хотіла ворушити старе. Каже, що все, урешті-решт, забудеться, а Бог простить тим, хто покається.

— Гаразд, а ви самі добре подумали, чи, справді, хочете перегляду справи?