В Багдаді все спокійно - Валерій Павлович Лапікура

- Ти чого розмахався, камандір! Це ж твої баби з рейками своїми дупами весь перехід перекрили. От ця бідолаха і пішла в обхід - якраз під колеса.

- Точно! І я бачила! - додала свою баньочку на дьоготь якась жіночка, - бабця в окулярах була, товстенних таких.

Отут я і об’явився в самому центрі події, мов той «бог з машини» з античного театру. Окинув підозрілим поглядом головного розмітчика, повернувся до нього спиною, продемонстрував даішникам свої «палітурки» в розгорнутому вигляді, підморгнув і голосно, аби чули всі ймовірні свідки, скомандував:

- Сержанте! Дзвоніть негайно в дев’яте управління ка-де-бе! Бо тут, схоже, не ДТП, а свідоме створення аварійної ситуації на урядовій трасі! Нехай беруть справу на себе. А ви забезпечте недоторканність доказів і затримання підозрюваних. Особливо оцього горлохвата. Потім мені подзвоните. Виконуйте!

Сержанти перезирнулися, радісно вишкірились і майже дуетом гарикнули:

- Єсть - виконувати!

І взяли начальничка під білі рученьки. Дуже вчасно, бо ще мить - і він би сів на асфальт. Народ шанобливо розступився і дав мені дорогу.

Все було би добре, але до «цариці Тамари» доведеться зайти іншим разом.

Доки піднімався швидким кроком по Софійському провулку, пригадав про гучну попередню спробу колективного ґвалтування нещасного майдану. Було це чи не в шістдесят четвертому році, я ще вчився в «бурсі». Під круглу дату Дня Перемоги тоді вирішили увіткнути якраз у самому центрі площі монумент Києву як місту-герою. На щастя чиясь обережна чиновницька душа порадила авторам цієї ідеї для початку поставити там фанерний макет пам’ятника у натуральну величину, як це, власне, заведено робити у порядному товаристві. Бо одна справа макет чи фотомонтаж, а зовсім інша - Натура!

Поставили. Народ спочатку онімів, потім упав, задригав ногами і випав у осад. Хтось із київських дотепників негайно охрестив майбутній шедевр соцреалізму «членом профспілки» з відповідним нецензурним підтекстом. Подейкували, що сам товариш Щербицький, звісно, у вузькому колі висловився приблизно так:

- Мені товариші з це-ка профспілок (їхній офіс займав тоді, як і зараз, усю праву сторону майдану, - авт.) поскаржилися. Я спочатку погодився, що це блюзнірство, а ввечері їду з роботи, дивлюсь - ну точно, оцей самий орган. Один до одного.

Від автора: тоді, у 60-х хуліганський макет прибрали з майдану, а центр міста спаскудили вже через кільканадцять років - монументом на честь Жовтневої революції. Цю гранітно-бронзову груповуху народ ліквідував з власної ініціативи одразу після розпаду СРСР - ранньої осені 1991-го року. Але до цього часу дожили, на жаль, далеко не всі. От Олекса - не дожив…

Олекса Сирота:

В Управі, як я й здогадувався, було тихо. Генерал, не заїжджаючи, зранку відбув на нараду у міністерство, Полковник, скориставшись нагодою, кудись здимів, скинувши за звичкою всі справи на Старого. І тільки наш штатний придурок замполіт, мов тінь вітця Гамлета, тинявся коридорами, лякаючи молодь нагадуваннями про чергове політзаняття. Його я вдало обминув.

Старий уважно вислухав мій короткий рапорт про відвідини двох основних закладів культурного обслуговування радянського населення і порадував:

- До речі, про морг. Звідти вже дзвонили. Ти був правий: у шкіру вбитого в’ївся пісок.

- Вже легше! Будемо трусити не всіх дембелів, а тільки тих, хто в травні-червні повернувся зі служби в Туркво.

- Готуй запит до міського військкомату. Вони там після історії з фаршированим прапорщиком так тебе полюбили, що хіба що не повісили твої портрети поряд із портретами міністра оборони. (див. повість «Покійник по-флотському», - авт.)

- От якби мене ще моє начальство так любило, як військкоматівські прапорщики…

Старий добре знав мене, тому одразу врізав руба:

- Сирота, тебе не було цілих дві години. Що ти наробив іще, окрім викликав конторську «дев’ятку» на звичайнісіньке ДТП?

- Що, вже настукали?! Ото якби вони так швидко шпигунів ловили!

- Колись, а не викручуйся. Що ти ще наробив?

- Це не я, це вбитий.

- Що таке? Воскрес, написав на тебе скаргу прокурору і знову помер?

- Гірше. Стосовно «колотися», то ви вгадали. У нього вся дупа в слідах від ін’єкцій. Сам собі робив.

- Та-а-ак! А чого ж морг мовчить? Чому тільки про пісок подзвонили?

- Це я їх попросив. І ще порадив не писати в акті експертизи отого слова, про яке ви зараз подумали. Виключно «сліди від ін’єкцій невстановленими медикаментами нестерильною голкою в антисанітарних умовах».

- Воно, звісно, було би краще, якби у цього любителя халяви був діабет чи ще якась болячка. Але боюся, що це не так.

- Не бійтеся, я з вами. Воно таки справді не так. Організм у нього в нормі. Був. Ані діабету, ані онкології. Отже, залишається те, про що у нас в Управі якщо й говорять, то виключно натяками.

- Аналізи крові зробили?