Тюрма - Жорж Сіменон
Всі роки, скільки він себе пам'ятає, в будинку була принаймні одна контора лихваря, не завжди та сама або на тому ж поверсі. Його дитинство не викликало в ньому сентиментальної розчуленості. Навпаки! Він ненавидів його і волів би стерти його в своїй пам'яті, як ото стирають крейду з класної дошки.
Неприязні до матері він не почував. Просто вона була йому майже такою ж чужою, як і тітки, що їх він бачив раз на рік, коли батько з матір'ю вирушали в гості до своїх батьків у Діжон.
З материного боку то були Парменони. Ім'я й прізвище діда — Жюль Парменон — красувалося на вивісці кондитерської, Тіточки були всі одного розміру: присадкуваті, широкі в кістках, з суворими обличчями. Посміхалися краєчком губ і трохи солодкувато.
Ален увійшов до їдальні, яка водночас правила й за вітальню. А справжня вітальня була для пацієнтів, які чекали своєї черги. Він упізнав знайомий запах, почув дзижчання бормашини з батькового кабінету.
На матері, як завжди, був фартух, який вона квапливо зривала з себе, йдучи відчиняти двері. Ален нахилився — він був набагато вищий за матір — і поцілував її в обидві щоки.
Мати не наважувалася глянути йому в очі.
— Коли б ти знав, як я засмучена!.. — бурмотіла вона, увіходячи до їдальні, уставленої громіздкими меблями.
Йому кортіло зауважити:
— Так само, як і я.
Та це було б неґречно з його боку.
— Коли вранці за сніданком батько взяв газету й прочитав першу сторінку, він не зміг докінчити сніданку. Добре, що пацієнти йдуть один за одним.
«Прополощіть рот… Сплюньте…»
Хлопчаком він іноді підслуховував під дверима:
«А це боляче?»
«Та що ви! Не треба думати, то й боліти не буде».
Он воно як! Тоді й Алену досить не думати.
— Але як це могло статися, Алене? Така мила жінка…
— Не знаю, мамо…
— Може, з ревнощів?
— Вона ніколи цього і взнаки не давала.
Мати нарешті насмілилася глянути в його бік, полохливо, наче боялася побачити, як він змінився.
— А в тебе вигляд не надто стомлений.
— Ти ж знаєш, що мені важко тільки в перший день.
— Вони прийшли сповістити тебе в редакцію?
— Додому. На мене чекав інспектор і припровадив на набережну Орфевр.
— Але ж ти нічого не зробив, так?
— Ні, їм потрібно тільки було мене про дещо запитати.
Мати попрямувала до буфета, дістала розпочату пляшку вина, чарку. Це була традиція.
— А пригадуєш, Алене…
— Що саме, мамо?
На одній з картин, тьмяній, сіренькій, було зображено «корів на луці біля простенької огорожі.
— Те, що я тобі повсякчас говорила. Але ти вважав себе розумнішим за всіх. Хоч справжньої професії так і не набув.
Він вважав за краще не згадувати про журнал, який мати розглядала як витвір сатани.
— Батько нічого не каже, але мені здається, він тепер кається в своїй пасивності. У всьому тобі потурав. А мені казав: «От побачиш, він сам знайде собі дорогу…»
Мати шморгнула носом, втерла очі кінчиком фартуха. Ален сів на стілець, обтягнутий тисненою шкірою, тоді як мати лишилася стояти. Як завжди.
— Що ж тепер буде? Га?
— Буде суд.
— І твоє ім'я почнуть плямувати.
— Напевне.
— Скажи, Алене, тільки не дури мене. Адже ти знаєш, я зразу догадуюсь, коли ти кажеш неправду. Ти винен у цьому. Адже так?
— Що ти цим хочеш сказати?
— У тебе були стосунки з своячкою, і коли дружина відкрила це…
— Ні, мамо. Я тут ні при чому.
— Значить, через когось іншого?
— Можливо.
— Хтось із знайомих?
— Вона не розповідала мені.
— А чи не здається тобі, що вона трохи несповна розуму? Я б на твоєму місці зажадала, аби її оглянув фахівець. Вона приємна й лагідна, я дуже любила її, і тобі начебто дуже віддана… І все ж вона мені завжди здавалась трохи чудною…
— В чому саме?
— Важко сказати. Вона була не така, як усі. Нагадувала мені трохи зовицю Гортензію — ні, ні, ти ніколи її не бачив, — той же погляд, ті ж рухи. Її змушені були забрати в лікарню.
Мати прислухалась.
— Посидь хвилинку. Зараз вийде пацієнтка. Батько урве якусь мить, щоб поцілувати тебе.
Мати вийшла до передпокою. І коли повернулась, разом із нею зайшов кремезний мужчина з сивим волоссям йоржиком.
Та ні обнімати, ні цілувати сина не став. Він рідко робив це, навіть коли Ален був маленький. Просто поклав йому руки на плечі й глянув у вічі.
— Важко?
Ален спробував посміхнутись:
— Витримаю.
— Це було для тебе несподіванкою?
— Цілковитою.
— Бачив її?
— В кабінеті слідчого.
— Що вона каже?
— Відмовляється відповідати.
— Стріляла справді вона?
— Безумовно.
— Що ж ти думаєш?
— Вважаю за краще не докопуватись.
— А як чоловік Адрієни?
— Учора ввечері приїжджав до мене.
— А її батьки?
— Батько вже тут. Я сьогодні вечерятиму з ним.
— Він порядна людина…
Вони бачилися всього яких-небудь три-чотири рази, але зразу ж перейнялися симпатією.
— Бажаю тобі бути
