Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— З лампасами?

— Ми з хлопцями закуповували байкову нижню білизну. Чоловічу, певна річ, навіщо нам жіноча… Трішки переробляли крій, нашивали смужечки, фарбували барвниками для тканин, малювали турецьку етикетку.

— Це як? — зачаровано запитала я.

— Складна система. Спочатку сірником або голкою наносили малюнок. Виходила справжня турецька етикетка. Потім уже для цих лейб кліше вирізували. Загалом, у нас тут був цех з пошиття фірмової турецької продукції. Але тоді всі чимось подібним займалися.

— А зараз?

— Зараз… Застарий я вже для азартних ігор… Чесним бізнесом слід займатися… От, намагаюся… Благо, стартовий капітал дозволив свою друкарню створити… Тьфу-тьфу, поки не скаржуся. Справи, начебто, нормально розвиваються.

Цікаво, чи можна з усього почутого зробити висновок про те, що з Ожиговим варто мати справу? Гаразд, аналіз і точні рекомендації замовникові — це вже справа Шурика. З мене простого збору інформації досить. До речі, вірогідність її встановити теж буде вкрай складно. Але знову ж таки, все, щомогла, я вже зробила. Щозмене ще взяти… Лише перенервувала бідолашна та купу народу нервувати змусила. Причому, не сама, а вдвох із якимось Лиходієм, котрий, виявляється, не на Ожигова працює, а, зважаючи на все, просто відчуває до мене особистий антагонізм і мені роботу псує так, з нудьги… Ох, і турбував мене цей Хтось… Втім, зараз слід було думати зовсім про інше.

— Слухайте-но, — я зважилася на досить безглузде запитання, — якщо ви нічого не боїтеся, навіщо ж вам така серйозна система захисту? Замки з секретами, охоронці, відеокамери в під'їзді…

— Часи такі. Сам себе від шпани всілякої не захистиш — ніхто не захистить. У мене офіс тричі грабували. А тепер от, сволота, машину викрали… Звик я до своєї «Тойоти», як до рідної. Виродки! Спіймаю — ноги повисмикую.

Тут я цілком розуміла Ожигова. Авто й для мене було не тільки засобом пересування. «Форд» був другом. Ожигов до свого авто ставився так само, тому я щиро співчувала йому, про що відразу й повідомила. Хвилин п'ять ми поговорили про ступені прихильності людей до машин і машин до людей.

— Ці Діти Дєточкіна, до речі, самозванці! Так і напиши про них.

— Чому? — здивувалась я. — Тобто, я розумію, звичайно, що насправді в того Дєточкіна, може, й не було дітей, але…

— Не в тому річ. Вони, суки, справжніми Дітьми Дєточкіна прикриваються. Ще в часи Союзу, у вісімдесяті роки існувала така дисидентська група. Всесоюзного, між іншим, масштабу була організація. Міст із двадцять, географічно абсолютно розрізнених, точно охоплювала. Отож ті були справді борцями за ідею. Вони в партійних гнид, що штани в кабінетах просиджували, а народові жити не давали, відбирали майно. Матеріальну допомогу дитячим будинкам і незаможним забезпечували.

— Не знала, що таке було. І в нашому місті?

— У нашому — особливо активно.

— Не віриться якось, — знизала я плечима. — Напевне, собі все залишали, прикривалися тільки дитячими будинками. І потім, хто дозволив їм судити, має право ця партійна шишка на матеріальні блага, чи не має?

— Не має! — Ожигов люто жестикулював. — Ви, молодь, просто зіпсовані новим часом! Ми у вашому віці дійсно вірили в ідеї. Ні про який зиск і мови бути не могло! А партійні шишки? — Ожигов аж почервонів. — Ти навіть уявити собі не можеш, дівчинко, скільки доль згубили всі ці мерзотники… Ми знали і мстилися. І справедливість була на нашому боці!

Ожигов знову вдарив по столі, і цього разу в його жесті я не помітила нічого штучного.

— А ви це все звідки знаєте? — як звичайно, я спочатку запитувала, а потім починала кусати себе за язика.

— Чув. Знайомі розповідали… — спокійно відповів Ожигов, дивлячись просто мені у вічі. — А ті, хто зараз працює — самозванці й тварюки. Порядним ім'ям прикриваються, а самі в чесних людей машини крадуть… Повбивав би!

— А далі? — схоже, це тепер стало моєю улюбленою фразою.

— А далі всі вони потрапили б у пекло, де…

— Та ні. З тими радянськими Дітьми Дєточкіна, що було?

— Ватажків посадили. Рядових дисидентів-лицарів полякали трохи, змусили принишкнути.

Так. Розмовляти з Ожиговим справді було цікаво. І не важливо, що отримана інформація швидше за все виявиться непотрібною Шурикові. Не варто судити про порядність людини з її власних слів. Головне — я дізналася про безліч корисних речей. Чомусь неприязнь до зайвих таємниць якось підозріло швидко випарувалася з мого серця. Довелося подумки вилаяти себе за безпринципність, але впокоритися і на догоду власній цікавості запитувати далі.

«Особисто мені ця людина здається цілком чесною. Я, звичайно, ставлюся до неї упереджено… Не знаю, як взагалі в таких справах можна вірити в об'єктивність», — я вважала за свій обов'язок повідомити це Шурикові. За тридцять хвилин по тому я церемонно розпрощалася з коміксоподібним Ожиговим і запевнила, що стаття не вийде без попереднього узгодження з ним. «Вона взагалі не вийде, не турбуйтеся», — додала подумки. Писати про становлення бізнесменів було нецікаво. А ось про тих, що присвоїли собі шляхетне ім'я справжніх лицарів, колишніх Дітей Дєточкіна… Я захопилася і справді жадала повідати городянам факти, викладені Ожиговим. На жаль, матеріалу для статті бракувало. От якби розкопати ще двійко свідчень про існування шляхетних Дітей Дєточкіна в часи СРСР! Ожигов надавати ще якусь інформацію категорично відмовився.

— Що ж, Кет, — Шурик чомусь дуже нервувався, — приблизно так я і думав…