Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

Я ще кілька хвилин перечекала, далі вилізла з шафи і з жахом виявила, що в цій квартирі не сама. Двоє чорних очей-намистинок очікувально дивилася на мене.

— Тяф! — грізно гавкнула ця страшна істота, яку, коли б не нашийник, можна було прийняти за гігантського пацюка.

Я блискавично знову залізла в шафу. В умовах, що склалися, абсолютно неможливо було міркувати логічно. Я дістала з сумочки газовий балончик.

— Тяф, тяф! — ще раз привітала мене істота. Вигляд людини, що вилазить із шафи, вочевидь добре впливав на апетит цього чудовиська, воно раділо й крутило хвостом.

«Якщо кинеться, встигну пшикнути з балончика», — вирішила я. Безвинно кривдити й без того природою скривдженого собаку не хотілося. Відверто кажучи, якби я мала таку зовнішність, лютилася б безмежно. Кусала б усіх підряд, не замислюючись.

До самого кінця огляду собака не припиняв загравати до мене своїм «тяфканням». Видно, він був ще дуже малий. Я перерила півквартири і не знайшла нічого, що бодай приблизно нагадувало б ділові папери, записники, щоденники чи щось подібне, здатне поінформувати про справи господаря.

«Ну не може в нормальної людини вдома не валятися всіляких цікавих речей, — думала я. — Схоже, Ожигов навмисно не зберігає в квартирі нічого, пов'язаного з роботою. Виходить, має що приховувати, раз так ретельно маскує інформацію…» Хоча з таким само успіхом Ожигов міг просто виявитися схибленим на охайності. Загалом, нічого я так і не знайшла, тому вирішила йти собі. Та ба! Двері чомусь відмовлялись відчинятися… Тобто, кругла ручка легко прокручувалась, але язичок замка від цього й не думав зрушувати з місця. Я ще кілька хвилин безтямно покрутила ручку, повмовляла замок відімкнутися, постукала по ньому кісточками пальців… Що ж, на жаль, залишався єдиний шанс. Намагаючись не втрачати самовладання, я вирішила боротися з бридким замком суто жіночим способом. Шляхом набору на мобільнику номера Георгія. Він-бо вже точно що-небудь придумає.

— Жорику, скажи, що б ти робив, якби випадково зайшов до чужої квартири, а вийти не зміг? Ну, якби замок відмовився відмикатися…

— Звернувся б до психіатра, — відповів рідний голос на тім кінці дроту. — Так не буває, щоб замки зсередини не відчинялися… Що в тебе сталось?

— Пишу детектив!

— Гаразд, приїду, розберемося…

— Оце вже ні!

— Не приїжджати?

— Як хочеш, тільки про замок розкажи негайно!

— Ну гаразд… Шукаєш викрутку. Це така схожа на ніж штучка з пластмасовою ручкою.

— Не знущайся! Знайду — перетелефоную.

— Катерино, може, тобі потрібна моя візуальна допомога? Хочеш, я приїду? У що ти вже влізла?

Ох, як хотіла я цього насправді! Тоді б і таємничий Хтось не страшний був, і замки б відмикалися, і стелі б не падали… Та й взагалі жити стало б куди приємніше… Але дозволити собі зізнатися в цьому егоїстичному оперові я не могла. Крім того, якби він приїхав, напевне, перше, що зробив би — то це відсторонив мене від справи, що в мої плани, звісно, ніяк не входило.

— Не здумай! — різко відповіла я, потім подумала, що природна вреднючість звелить Жорикові негайно приїхати, раз мені так цього не хочеться, і змінила тон. — Не можна ж кидати реальну роботу через якесь моє письменство… Загалом, допишу про те, як шукала викрутку, і передзвоню тобі.

На жаль, прописати епізод з пошуками викрутки виявилося заняттям не таким уже й простим. От ви як гадаєте, де самотній бізнесмен, справи якого йдуть настільки успішно, що він і за холодну воду вдома не береться, може зберігати інструменти? Замість викрутки довелося пристосувати пилочку для нігтів. За п'ятнадцять хвилин чуйне керівництво Георгія подарувало мені волю.

— Алло, шеф? — Шурик, напевно, самовдоволено посміхнувся від такого звертання. — У акваріумі підозріло чисто.

— Що ж, відсутність результату — теж результат.

— Так, але це вже друга відсутність результату за один день. Побоююсь, як би в подальшому це не стало шкідливою звичкою долі.

— Побоюйся, але дій! — відрізав Шурик і перервав наш непевний телефонний зв'язок.

«От гад! — подумки обурилась я. — Чим, цікаво, він таким займається, що не може навіть п'ять хвилиночок зі мною поговорити? Мені, може, просто виговоритися треба, на злощасне провидіння поскаржитися… А він…»

Втім, я чудово розуміла Шурика. У даній ситуації він виступав як замовник. Виходить, цікавився конкретними результатами, а не зворушливим опусом про складність їх досягнення.

Я спробувала змусити себе не впадати у відчай. Та ба! Я завжди дуже легко піддавалася впливу власної уяви. «Успіх відвернувся від тебе, — проникливо шепотіла мені вона. — Дві невдалі спроби — це вже статистика. Зупинися на сьогодні!» Отож, до офісу Ожигова я приїхала зовсім засмучена.

Відверто зізнаюся: досі не розумію, навіщо я туди поперлась. Припаркувала «Форда» навпроти входу в під'їзд, де розташовувався центральний офіс фірми «ОПО», і почала нерозважливо розглядати вікна в щільних жалюзі. Віра в себе — половина шляху до успіху. Я твердо знала це. Знала також, що на сьогодні якраз цієї віри в мене зовсім не лишилося. Ну про що я розмовлятиму з працівниками офісу?! Я виявила в себе цілком занепадницькі настрої, тому вирішила на сьогодні сказати «годі» всій детективній діяльності. Звісно, лиходійку-долю таке не влаштовувало.

— Катерина Кроль, якщо не помиляюся? — огрядненький блондин у темних окулярах і бездоганному діловому костюмі галантно схилився до опущеної шибки мого авто.