Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Швиденько викладай, чого хотіла і якого дідька твій напарник мою операціоністку залякувати здумав? — не дав мені закінчити міркування пан Ожигов.

— Мені від вас історія про героїчного бізнесмена була потрібна, — я скромно опустила очі. — Ну про те, як проста людина власними зусиллями — і раптом усього досягає…

— А чого не запитала прямо? — Ожигов очевидячки купився на лестощі.

— Знаю я вас, бізнесменів… Нічого не розповісте.

— А до квартири навіщо заходила?

— Фотографувала обстановку, — я тяжко зітхнула. — Показати хотіла, як ви живете.

Я говорила перше, що спадало на думку, сама при цьому гарячково намагаючись зметикувати, як розпитати Ожигова про мого гаданого напарника.

— Ага, значить поки ця дурепа ручку шукала, — бізнесмен миттєво забув про те, що його хатня робітниця «баба розумна», і люб'язно домислив за мене вигаданий епізод, — ти мою квартиру клацнула і змоталася… Розумно… Сама придумала?

Я винувато кивнула.

— Плівку віддаси! — владно звелів Ожигов. — Ні до чого мій дім на все місто світити.

Я попросила принести сумку, дістала фотоапарат і демонстративно засвітила плівку. Добре, що на ній ще взагалі нічого не було знято.

— Уже краще, — Ожигов раптом посміхнувся. Його вочевидь зацікавила моя персона. — А про що конкретніше ти писати хотіла? Запитуй.

— З чого ваш бізнес починався? — голосом учениці ПТУ, яка просить автограф у Юри Шатунова, пролепетіла я.

Видно, про власну заклопотаність Ожигов тимчасово забув. Зазвичай журналісти не надто ним цікавилися. Крім того, кому ж не хочеться перед наївною симпатичною дурепою похизуватись?

— Ой, починав я ще до перебудови. Веселі були часи, — не без гордощів почав він.

— Розповісте? — благала я.

— Ти спочатку про напарника свого розповіси. Навіщо він моїх людей залякував?

Я вже зовсім нічого не розуміла. З’ясувалося, Хтось працював не на Ожигова. А на кого ж тоді?

— Чим залякував? — я вирішила, що відсутність напарника тепер уже марно доводити. — Тим, що запитання ставив?

— Та ні, — Ожигов, очевидячки мав намір зробити сенсацію. Він вдоволено потирав долоні. — Твій дружок, лапонько моя, їй погрожував. Я тобі зараз розповім, як воно було.

Я вся перетворилася на слух. Понад усе люблю такі ситуації: бізнесмени, які, здавалося б, тихцем підраховують десь віддалік свої грошики, раптом виявляються втаємниченими в події навіть значно краще за безпосередніх учасників цих подій.

— Спочатку ти її про мої справи розпитувала. Він уже потім почав, — Ожигов був страшенно задоволений ефектом, який на мене справив. — Гадаю, ти йому знак подала, що не колеться операціоністка. Вірний, варто визнати, розрахунок. Будь-хто налякався б. Одна справа — плюгавка в короткій спідничині цікавиться, й зовсім інша — серйозний мужик ставить ті самі запитання, ще й палітурку журналістську до носа тиче. А розмовляє так, начебто йому всі щось заборгували. Тільки палітурка ця ваша — не аргумент. У мене в самого тридцять посвідчень буде, якщо схочу. Не привід, щоб так поводитись. Однак не бійся ти, я не ясновидець якийсь. Просто операціоністка мені зателефонувала відразу, про можливу небезпеку попередила. А товариш твій хамом рідкісним виявився. Щойно допетрав, що й перед ним Юлечка не розколеться, наобіцяв бідолашній безліч неприємностей. Облаяв з голови до ніг, та й утік… «Даремно, — каже, — ще наплачетеся через свою небалакучість». Як, по-твоєму, я маю все це розуміти?

— Недоумок, видно, — відверто заявила я. — Одна справа — для статті матеріал збирати, добровольців-інформаторів вишукувати. І зовсім інша — намагатися людей примушувати до цього… Я за нього прошу пробачення. Це він уже перестарався.

— Ти не в мене пробачення проси, а в неї! — Ожигов знову застукав по столі.

— Аякже, неодмінно, — я посміхнулася заспокійливо. — То що там про початок вашої діяльності? Ви казали, блаженні були часи…

— Таки випитала! Справжня журналюга — лукаво примружився Ожигов. Йому все-таки дуже хотілося розповісти. — Добре, слухай. Тільки надалі, коли тобі чи твоїм орлам щось буде цікаво… Чесно підходьте і запитуйте. Може, відповім… А твоїми методами тільки на неприємності нарватися можна. Усвідомила?

Я кивнула. Чомусь від такого торжества чесних методів у мене на душі проясніло. Ех, розкажу потім Жорикові про користь правди та відвертості — його буде навіки переможено. Лікті кусатиме, що не вірив, коли я йому такі елементарні істини втовкмачувала. Він-бо й досі вважає, що в цьому світі лише хитрістю та силою можна домогтися результату.

— Отож, — Ожигов мрійливо примружився. Видно було, що спогади його надзвичайно тішать, — перший свій серйозний заробіток я отримав, між іншим, цілком законно, А як ти хотіла? Скажеш, мовляв, тоді законно можна було тільки сто карбованців на місяць заробити? Е ні, голубонько… Золоті були часи.

— Скільки вам було років? — холоднокровний збирач інформації вмер у мені, поступився місцем палкому шанувальникові цікавих сюжетів.

— Аж двадцять три. Я тоді тільки художнє училище закінчив. У часи Радянського Союзу люди інші були. Бюрократична система мало не лопалася від усіляких маразмів і ніхто вже нічому не дивувався. Вірили всьому. Та й втрачати людям особливо не було чого. Усе-таки не своє, казенне. Казенного ж не шкода. Це зараз ніхто нікому не вірить. За зайву копійку повіситися ладні. Раніше грошима дорожити ганебним вважалося. Скнари висміювались…

Я не зовсім розуміла суть усієї цієї