Червоне доміно - Фред Унгер
— Очевидно, як гості ярмарку.
Він зітхнув.
— Очевидно! Очевидно! Але хто може нам дати гарантію, що вони не такі ж розумні і не придумають щось зовсім інше? Нічого не можна сказати напевно. В одному тільки я переконаний, — він знову зітхнув, — що вам, товаришу Гайєр, усі ці дні, що лишилися до неділі, буде не до сміху.
Я підвівся і надав своєму обличчю упевненого виразу, хоч насправді зовсім не був такий упевнений.
Дама, яка чекала на мене в прийомній для відвідувачів, виявилась Вірою Горм. Вона стояла біля вікна й нетерпляче барабанила пальцями по шибці.
Коли я зайшов, вона обернулась. На ній був вузький, в обтяжку, костюм, який у най-вигіднішому світлі виставляв її струнку постать і був такого кольору, як її очі: сірий Із зеленкуватою іскоркою.
— Ви примушуєте себе довгенько чекати, пане Гайєр. У вас так заведено?
— Прошу пробачення. У нас якраз була нарада. Справа дуже спішна?
— Можливо, що й так. Але я не сказала на заводі, де буду. Якщо доктор Козель чи Цибулька шукатимуть мене, то я матиму неприємності.
— Мені було б вас жаль. Що ж привело вас сюди?
— Можна сісти?
— Прошу.
Я бачив, що вона хвилюється. Це було незвично. Досі щоразу, коли я заходив на завод, вона бувала холодна, спокійна й незалежна. Сьогодні все змінилося. Вона була бліда, і навколо її рота лежала чітка риска, якої я ніколи раніш не помічав.
— Ну, розказуйте, що гнітить вас?
— Ви знаєте, що мене щось гнітить?
— Я бачу по вас.
— Так. — Вона силкувалася всміхнутися, але усмішки не вийшло. — Я не дуже охоче йшла до вас.
— Ви боїтесь мене?
— Ні. Але я не дуже охоче говорю позаочі про своїх колег. Я просто не люблю цього, і я б нізащо не пішла на таке, якби не розуміла, що ви повинні це знати. Тут, бачте, досить неприємна історія.
— Хто ж це?
Вона похитала головою, зробила заперечливий жест.
— Не так зразу. Спершу я повинна…. сьогодні вночі мені дзвонили.
— Коли?
— Приблизно о другій годині.
— Отже, через досить довгий час після випробування. Ну, й що?
— Це було досить дивно. Я вже спала, коли задзвонив телефон. Спершу я подумала, що хтось просто помилково набрав не той номер. Але дзвонили саме мені. Якийсь чоловік сказав мені, що він уже двічі пробував додзвонитися до мене і що він має сповістити мене про щось дуже важливе. Потім він сказав, що мені загрожує небезпека. Нібито ви, пане Гайєр, у відповідь на ваше клопотання, дістали наказ про мій арешт. Я повинна якнайшвидше покинути республіку.
А він допоможе перебратися на той бік.
— А потім?
— Більше нічого. Потім повісив трубку.
— І він сказав, чому я хочу заарештувати вас?
— Ні.
— А ви не догадуєтесь, хто цей чоловік?
Поставив я це запитання для годиться.
Я зовсім не сподівався дістати на нього ствердну відповідь. Тим більше я був приголомшений, коли вона відповіла:
— Мені здається, я знаю, хто це був.
— Що? Знаєте?
— Так мені здається принаймні. Саме тому я й прийшла до вас.
Тепер я зрозумів.
— Колега, про якого ви згадували?
— Так.
— І що?
Вона трохи повагалася, потім заговорила, і я певен, що вона сказала щиру правду:
— Звичайно, я не можу твердити це з абсолютною певністю. По телефону голос звучить не так, як завжди. Крім того, він намагався змінити свій голос. Але я щодня розмовляю з ним по телефону і тому думаю, що не могла помилитися.
— Скажіть ім'я, прошу!
Вона глянула на мене. Очі в неї були великі й темні, і її приємний контральтовий голос злегка тремтів, коли вона відповіла:
— Цибулька. Еріх Цибулька.
— Інженер Еріх Цибулька?
— Так.
— Права рука доктора Козеля?
— Так.
Мені потрібно було кілька секунд, поки я збагнув, що означає це повідомлення. Я міг сподіватися чого завгодно, але цього — ніколи. Цибулька все-таки один з найдосвідченіших фахівців інженерного колективу; він, щоправда, не дуже відвертий, але надзвичайно обдарований чоловік, добрий знавець у своїй галузі; і хоч він досить стримано ставився до всього нового й чужого, але мав здоровий глузд і залізну логіку. На авантюриста він аж ніяк не скидався.
— І ви впевнені, що не помилилися?
— Що значить «упевнена»? Я ж вам уже сказала, що телефон пробудив мене з глибокого сну, і, звичайно, помилка тут не виключена. А з другого боку, я щодня розмовляю з ним по телефону, коли з'єдную його з ким-небудь чи доповідаю про відвідувачів, і добре знаю його голос. Потім, тут іще є дещо, що підтверджує мою думку. Якраз незадовго перед тим Цибулька освідчився мені, просив стати його дружиною, на що я відповіла відмовою.
— Що? Це ж неможливо! Я гадав, що він одружений?
— Він каже, його шлюб давно перетворився на фікцію, він не знаходить спільної мови з дружиною.
— Так багато хто каже.
— Він запевняв, що вже говорив із жінкою. Вона згодна на розлуку.
— І ви відмовили йому?
— Звичайно.
Вона сказала це дуже рішучим тоном. А й справді, вона просто чарівна. У неї вузьке обличчя й білосніжна шкіра, як це часто буває у рудих. Волосся в неї темноруде, з мідяним червонуватим блиском, що подобається багатьом мужчинам. Я легко міг собі уявити, що Цибульці вона
