Овернський клірик - Андрій Валентинов

У славному місті Тулузі ми опинилися навіть швидше, ніж я припускав. Сказати по правді, дороги Королівства Французького не налаштовують на швидку подорож. Вони взагалі не налаштовують на подорож — якщо, звісно, ви не сеньйор, котрий може собі дозволити портшез і сотню латників конвою, або не скромний чернець, котрий знає, що таке «клюнійська стежина».

Земля французька з давніх-давен багата на монастирі, але після того, як два століття тому брати із Клюні почали засновувати обитель за обителлю, напевне, важко знайти ділянку, окрім диких пустищ Бретані, де один монастир стоїть від іншого далі, ніж на денний перехід. Після цього смиренним братам не потрібні більше биті шляхи. «Клюнійська стежина» охоплює практично все Королівство Французьке, й бенедиктинці, клюнійці, так само як і брати інших орденів, отримали змогу подорожувати з усіма зручностями, причому з гарантованим нічлігом, вечерею і, якщо потрібно, дотриманням таємниці. «Клюнійською стежиною» легко обійти великі міста або замки, де на подорожніх чигають небажані знайомства. Більш того! Наші статути, включно із статутом Святого Бенедикта, не рекомендують братам їздити верхи. їм належить іти пішими, як то робили Апостоли, що ми й робимо, але… Але майже завжди, коли виходиш зранку з воріт монастиря, зустрічаєш віз, який їде в потрібному напрямку, хазяїн якого ніколи не відмовиться підвезти мандрівних братів. Хтось охрестив цей спосіб подорожі «стій-віз». Назва, незважаючи на страшенний вульгаризм, швидко прижилася.

Так, пішки, а частіше «стій-возом», ми швидко й без проблем дісталися до Осера, потім до Везеле, Лa Шаріте й Совіньї. До Клюні заходити не стали — місце надто велелюдне, а мені не хотілося викликати зайвих розмов. Від Совіньї шлях вів до обителі в Муасаку, але мене весь час тягло звернути ліворуч. Там, усього за кілька переходів, починалася Овернь, моя Овернь, де знайома кожна стежинка, де небо здається блакитнішим, а вода з гірських струмочків — солодкою, немов мед.

Але я стримався. У замку Ту давно господарює мій молодший брат, з яким ми ніколи не мирилися, та й що робити під рідним дахом?

Я не був там надто довго, й стіни родинного замку видадуться мені склепінням усипальні. Мене забули — і шкода, що я нічого не забув…

І от Тулуза, звідки кийком кинути до Пам’є. Але перш ніж їхати до передгір’їв Піренеїв, слід було дещо з’ясувати в столиці графства. Хтозна, чи не звідси тягнеться павутиння, в якому заплуталися мирні мешканці Артигата?

Щоб братові Петру життя не здалося надто легким, я змусив його після трапези прочитати вдячну молитву, причому вголос і виразно.

Помітивши помилку — прямо скажемо, не суттєву, — я звелів прочитати молитву ще тричі, а потім — так само вголос — провідміняти слово, що ніяк не давалося йому. Трохи задовольнивши своє почуття справедливості, я вирішив зайнятися братом Ансельмом, щоб той не навчав наївного нормандця того, чого не треба, але нахабний парубійко випередив мене, поцікавившись нашими подальшими планами.

— Брате мій! — відповів я, розмірковуючи, чим би спантеличити зайве життєрадісного Ансельма. — План ваш полягає в тому, щоби смиренно — чуєте! — смиренно виконувати накази отців ваших духовних.

— Істинно так, отче Гільйоме, — хлопець лицемірно зітхнув. — І нехай буде вихованець, немов труп, у руках вихователя…[18]

Мене пересмикнуло.

— Брате Ансельме, де ви почули таку мерзоту?

На його обличчі з’явилася крива усмішка:

— У Римі, отче Гільйоме. Від одного іспанського кардинала. Він був дуже незадоволений браком шанобливості до отців духовних… До речі, графа немає в Тулузі.

Напевно, вигляд я мав досить ошелешений, оскільки негідник Ансельм знов усміхнувся, цього разу своєю звичайною усмішкою, й пояснив:

— Я почув це біля воріт, поки ми чекали, коли відчинять. Один вартовий сказав іншому… Граф два дні як виїхав на полювання, його чекають не скоро.

У хлопця виявився гострий слух і до того ж уміння вчасно вставити потрібне слово. А взагалі-то міг сказати й одразу, розумник!

— Справді немає, — підтримав Ансельма нормандець. — Я на ринку довідатися… довідався. Мені це сказала… торговець худобою…

— Сказав торговець худобою, — виправив я, вдавши, що нічого не помітив. — Отже, Його Світлості немає в місті.

— Ви підете до архієпископа? — стиха поцікавився Ансельм.

Отець Сугерій, людина завбачлива, спорядив мене листом не лише до графа, але й до Його Преосвященства, але я несамохіть задумався.

— Архієпископ Рене — не та людина, до якої варто…

— Брате Ансельме! — я застережливо підняв руку. — Я, здається, вже просив вас не висловлювати подібні судження про князів Церкви…

— Гріх мій, отче Гільйоме… Ви, звісно ж, маєте рацію. Монсеньйор Рене — пастир, відомий усьому світові своєю непідкупністю, небажанням наближати своїх родичів до керування єпархією й, головне, любов’ю до ближнього свого.

— Ну от і добре! — здивувався П’єр, вловивши якусь невідповідність у словах і тоні, яким вони були вимовлені. — Бо я чув, що він із цими… отроковицями…

Я насилу стримався, щоб не схопити їх обох за вуха. Втім, мені самому випадало чути про монсеньйора Рене й дещо гірше.

— Непідкупність Його Преосвященства, — обережно почав я, — на жаль, мало чим відрізняється від непідкупності інших, досить гідних ієреїв. Його родичі… На жаль, і це зустрічається часто…

— А! — з розумінням кивнув П’єр. — Ця, як її? Содомія!

Ансельм кліпнув і, не стримавшись, звалився на траву, задихаючись від реготу.

П’єр, не зрозумівши, що сталося, витріщив очі на італійця, який корчився в конвульсіях, а потім здивовано повернувся до мене.

— Не содомія, а симонія, брате Петре, — пояснив я якомога спокійніше. — Від імені Симона Мага, котрий намагався купити в Апостолів Духа Святого. А содомія — від назви міста…

— Ну, отож-бо… —