Овернський клірик - Андрій Валентинов
На відміну від більшості подібних легенд, історія отця Ельфрика виявилася цілковито о правдивою. Уже в Сен-Дені я дізнався, що сорок років тому у ворота обителі постукав літній подорожанин, котрий прийшов невідомо звідки. Його впустили, і він залишився, щоб стати живою легендою, однією з тих, на яких і стоїть наш орден. Затворник залишав келію лише у великі свята, й тоді всі, хто був у храмі, з повагою дивилися на високу, трохи сутулу постать у темній рясі із глибоким каптуром, що закривав обличчя. Отець Сугерій потай уже розпорядився записувати всі розповіді про праведника, що ходили серед братів. Хтозна, чи не доведеться невдовзі складати життєпис нового святого?..
У келії отця Ельфрика я жодного разу не бував. Туди взагалі ніхто не заходив, окрім абата й отця Ерве. Тому я переступив поріг не без ніяковості й певного побоювання. Я зовсім не знав затворника — і ніхто його не знав — але відчував, що старий чернець чимось відрізняється від усіх нас, хто метушиться за стінами Сен-Дені.
— Я потурбував вас, брате Гільйоме, але ви, якщо не помиляюся, не спали.
Ще до того, як розгледіти темний силует, що застиг біля вузького віконця, крізь яке сочився нічний сутінок, я встиг відчути неабиякий подив. Вразила мова — абсолютно правильна, навіть вишукана латина. Чомусь гадалося, що майбутній святий висловлюється трохи інакше.
— Сідайте, брате Гільйоме, ліворуч — ложе. Я непогано бачу в темряві, та якщо бажаєте — запалю скіпку.
— Ні, не треба, — я нарешті впорався зі своєю ніяковістю. — Я теж бачу, але мені треба трохи звикнути.
Темний силует гойднувся — отець Ельфрик відійшов від вікна й опинився поруч.
— Он як? Це рідкісний дар… Вам болить голова, брате Гільйоме?
— Що? — я мимохіть підніс руку до скроні, що нила ще з вечора.
Раптово я відчув, як біль зникає без сліду. Схотілося негайно перехреститися, але я стримався, щоб не скривдити старого. Здавалося, він зрозумів — у темряві почувся такий несподіваний у цих суворих стінах сміх.
— Годі вам, брате Гільйоме! Вибачте, іноді забуваю…
Що саме він забуває, отець Бльфрик уточнювати не став, а я не зважився перепитувати.
— Брате Гільйоме, у вас попереду важкий і небезпечний шлях…
Отець Ельфрик зробив паузу, а мене навідала грішна думка. Отець-абат обіцяв нікому не розповідати про нашу місію…
— Не судіть суворо отця Сугерія, — я здригнувся, настільки слова затворника були доречні. — Він дуже непокоїться за вас. На жаль, те, про що він просить, вище за мої скромні сили.
Просить? Напевно, отець-абат і сам почав вірити в розповіді, які ходили про отця Ельфрика. Я відчув раптове роздратування.
Зараз старий запропонує мені який-небудь оберіг з кутнім зубом Святої Катерини…
— Тепер ви гніваєтеся на мене, — отець Ельфрик похитав головою, й мені стало ніяково. — Розумію! Доведеться розбиратися в підступах єпископа Пам’є та сеньйора д’Еконсбефа, а тут серед ночі вам нав’язує своє товариство божевільний старигань, що вже сорок років не виходив за монастирську огорожу!
Очі звикли до темряви, і я вже міг розгледіти його. Цього разу він був не в рясі, а в простій сорочці, й обличчя було відкрите — худорляве, з різкими гострими рисами. Дивним блиском світилися глибоко посаджені великі очі. Затворник зовсім не виглядав стариганем — але ж йому мало бути щонайменше вісімдесят!
— Отче Ельфрику, я…
— Не треба, — довга худа рука нетерпляче смикнулася. — Не називайте мене так. Я — брат Ельфрик, такий самий смиренний син Сен-Дені, як і ми всі. І я просив вас прийти зовсім не для того, щоб вручити вервечку, якою оперізувався Святий Ашель, аби вона оберігала вас від підступів окситанської погані.
— Я б не відмовився, — думка видалася кумедною, та в глибині душі всі ми віримо, що такі дитячі дива трапляються.
— На жаль… Я не така вчена людина, як ви, отче Гільйоме, але давно зрозумів, що лише Сила Божа може захистити від Ворога. Проте цю Силу не збережеш у релікварії. Нехай будуть із вами Господь і Святий Бенедикт!
Він осінив себе хрестом, і я вчинив так само. Запала тиша. Мені здалося, що отець Ельфрик хоче сказати щось важливе. Хоче — але не наважується.
— Брате Гільйоме, у розмові з отцем Сугерієм ви згадали дерґів.
— Так… — от цього я аж ніяк не сподівався. Яке діло затворникові із Сен-Дені до моїх учених штудій?
— Ви вважаєте, що дерґи — це таємна секта, яка збереглася з давніх часів?
— Збереглася? — я здивувався ще більше. — Брате Ельфрику, я не стверджував такого! Мені здається, що дерґи — таємний орден, який існував у перші століття після Різдва Спасителя. Від них збереглися перекази, документи, написи, але вони самі…
— Дерґи існують, — голос пролунав тихо, й першої миті я вирішив, що мені почулося. — Вони існують, брате Гільйоме.
Певна річ, треба було просто погодитися й не сперечатися зі старим, та звичка взяла гору.
— Вибачте, брате Ельфрику, але таке мені вже випадало чути. На жаль, жодних доказів немає. Дерґи — це легенда, заснована на якихось реальних, але вже забутих фактах.
— Забутих? — голос старого пролунав сумно. — Це правда, брате Гільйоме. Дерґів забули, але вони ще існують. Це не
