Овернський клірик - Андрій Валентинов

Я хотів подякувати, але окситанець уже змішався з натовпом, що залишав площу. Я витер із чола холодний піт. Треба заспокоїтися. Ще нічого не скінчилося, все тільки починається…

— Отче Гільйоме! — П’єр поспішав до мене крізь поріділу юрбу, стискаючи в одній руці «ґирлиґу», а в другій — надкушений калач. — Отче Гільйоме, що тут відбуватися?

— Відбувається, — звично виправив я. — Нічого не відбувається, брате Петре. Вовка привезли, от люди й зібралися.

— А-А-а! — задумався хлопець. — А кричали: перевертень!

— Перевертнів не буває, — зітхнув я. — А де брат Ансельм?

— Отут! — італієць з’явився, немов з-під землі, теж з калачем у руці.

— Мир вам, брати! — час було перехоплювати ініціативу. — А з чим це у вас калачі? Чи не з м’ясом?

— Е-е-е-е, — в один голос потягли молодики. Я багатозначно кахикнув і, взявши їх під лікті, відвів убік. Тут люду було менше й нам ніхто не міг завадити. Поки ми йшли, калачі якимось чином зникли, залишивши мене без того, що в Кодексі Юстиніана називається «корпусом доказів».

— Ну, брате Петре, — почав я, вдавши, що нічого не помітив, — чи бачили ви скульптури в храмі Святого Константа? Чи сподобалися вони вам?

— Кгм… — нормандець, поквапом проковтнувши залишки «корпусу доказів», швидко витер рукавом ряси масні губи. — Скульптури… Вони сподобалися… Вони красиві!

— Гаразд, — кивнув я, розмірковуючи, скільки «Вірую» та «Радій» доведеться прочитати парубкові перед сном.

— Тільки я їх не бачив! — зарепетував П’єр. — Я не бути… не був у соборі! Я був на…

Слово «ринок» ніяк не пригадувалося, й нормандець, нарешті, видихнув:

— Торговище!

— «І ввійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав у ньому й купував, — безсторонньо прокоментував Ансельм, — говорячи їм: написано: «Дім Мій є дім молитви…»[19]

— Брате Ансельме, — застережливо зауважив я. — Я вас попереджав: не судіть! Бо ж і у вас можу запитати, чи сподобалися вам статуї в храмі Святого Константа?

Обличчям італійця промайнула зневажлива посмішка:

— По-моєму, скульптор працював винятково зубилом. Богоматір ліворуч від вівтаря ще нічого, а от Святого Петра він ліпив, схоже, зі свого сусіда-різника. Я вже не кажу про Святого Луку в ніші праворуч…

Я зітхнув. Брат Ансельм невиправний, але в соборі таки побував.

— Гаразд, брати, — підсумував я. — Нехай воздається вам за гріхи ваші вільні й невільні, причому найближчим же часом. Що чули?

— Ну, цеє… — П’єр вочевидь остаточно заспокоївся. — Подейкують, у Пам’є погань це… гуляти. Розгулятися…

— Дуже глибоке спостереження, — погодився я. — А що ще?

— Ну, ловлять цього… жинглера.

— Жонглера, брате Петре, — виправив Ансельм. — Якогось Тіно Міланця, котрий обікрав ризницю в сусідньому селі. Тільки не ловлять, а вже впіймали. Шукають його дочку Анжелу…

— Знаю я цих жонглерів, — П’єр махнув ручиськом. — Перші злодії! От до нашого села прийшов якось один…

— Помовч! — перебив балакучого нормандця Ансельм, і той слухняно замовк, не доказавши своєї повчальної історії.

Я вже давно помітив, що італієць упевнено взяв командний тон у розмовах із П’єром.

Але ж добросердний житель півночі старший за нього років на десять! Та в братові Петрі дотепер живий селянин, котрий звик безмовно терпіти образи від панів. А от брат Ансельм…

— Отче Гільйоме! — почав він, швидко озирнувшись, немов побоюючись невідомого вивідача. — Заарештованих з Пам’є до Тулузи не привозили. За чутками, черниці з Мілана все ще гостюють у єпископа, а Жанна де Гарр…

— Перша? — уточнив я.

— Так. Вона повернулася до Артигата.

— От-так-та-а-ак…

Те, що відбувалося, починало подобатися все менше й менше. У Пам’є й не думають підкорятися розпорядженням папського легата. А в самій Тулузі Його Світлість посилає монсеньйорові Рене дивні подарунки…

— Ідемо до Пам’є, — вирішив я. — До Тулузи повернемося потім, тоді й поговоримо із графом та Його Преосвященством. Буде про що…

— Гроші в ломбардця, — нагадав Ансельм, але я похитав головою:

— Ні. Забираємося звідси зараз. І тримаємо язики на припоні.

Ансельм поглянув мені в очі й кивнув. Ми зрозуміли один одного — у ломбардця на трьох братів із Сен-Дені можуть уже чекати. Напевне можуть. Повинні.

— Як же так, отче Гільйоме? — здивувався щиросердний П’єр. — Без грошей?

— Будемо постувати, — посміхнувся я. — Калача вам має вистачити, брате Петре, щонайменше на тиждень. А відтак перейдете на ріпу. Вона в цих краях, кажуть, ду-уже смачна!

— Треба дістати чашу для милостині, — діловито зауважив Ансельм. — Брате Петре, ви вмієте співати «Воскреслого Лазаря»?[20]

Нормандець остаточно знітився. Я взяв дорожню торбу й кивнув у бік вулиці, що вела до міських воріт. Уже виходячи з площі, ми почули гучний голос глашатая. Жителів славного міста Тулузи сповіщали про те, що владою духовною та світською розшукується Анжела Міланка, дочка жонглера Тіно Міланця, котра обікрала церкву Святого Фоми. За впіймання зазначеної Анжели була обіцяна нагорода в десять повновагих солідів з необрізаними краями, а також повне прощення гріхів…

Від Тулузи дорога вела на південь, уздовж берегів красуні Гаронни до Бичачої Переправи, що була поруч із тим місцем, де в Гаронну впадає Леза. Далі починалися невисокі гори, за якими й сховалося містечко Пам’є. Заблукати важко, та дороги, й без того розбиті, ставали все гіршими, щоб біля підніжжя гір зникнути, перетворившись на