Овернський клірик - Андрій Валентинов
Смагляве Ансельмове обличчя зашарілося, але він мовчки кивнув, не ставши заперечувати. Це не мало сенсу — те, що вони з Орсіні знайомі, я зрозумів ще в Нотр-Дам-де-Шан.
— До того ж ви мені потрібні не як боєць на кинджалах, а в іншій ролі, брате Ансельме. Після того, як закінчите носити воду, йдіть до бібліотеки та прочитайте те, що я залишив для вас. Там звід кутюмів графства Тулузького й усе, що отець-бібліотекар зміг підібрати щодо округу Пам’є й графства Фуа. Крім того, прошу ознайомитися з деякими іншими документами — вони теж на вас чекають. Найголовніше випишіть на пергамент — вам залишать чистий сувій. Зауважте, що я не маю часу читати все це, тож розраховую лише на вашу молоду пам’ять.
Усі ці документи я вже, звісно, прочитав, більше того, дещо постарався запам’ятати дослівно, але такі от безневинні хитрощі інколи бувають вельми корисними. Хоча б задля того, щоб гарячий парубійко з Італії на якийсь час забув про холодну зброю.
— Працювати доведеться вночі. Свічки вам видадуть. Уранці поговоримо.
Ансельм на мить задумався, потім знову кивнув:
— Так, отче Гільйоме. Ви… Ви розраховуєте розкрити цю справу?
Такого запитання я не сподівався й мало не бовкнув: «Авжеж!», та вчасно стримався.
Брехати хлопцеві не варто.
— Думаю, брате Ансельме, ті, хто сприяв зникненню брата Умберто, робили це, щоб виграти час. До нашого приїзду вони постараються замести всі сліди. Але ми зробимо все, що зможемо… До речі, візьміть із собою книгу — її для вас уже приготували в бібліотеці.
— «Ареопагітику»? — пожвавішав Ансельм. — Ви хотіли влаштувати диспут…
Я всміхнувся:
— Діонісієм, єпископом Афінським, ми з вами займемося по поверненні. Із собою ж ви візьмете «Світильник» Гонорія Августодунського, книгу досить повчальну, яку вам слід вивчати разом із братом Петром.
Ансельмова фізіономія витяглася, і я насилу стримався, щоб не розсміятись. «Світильник» був призначений для читання в молодших класах. Зазвичай його рекомендували, щоб закріпити навички у латині.
— Ви допоможете братові Петру опанувати цю напутню книгу. Сподіваюся, вона вам більше припаде до душі, аніж писання грішного брата Абеляра.
Метнувши цю парфянську стрілу, я залишив Ансельма розмірковувати про філософський сенс рубання дров і тягання води з криниці. Уже за дверима я трохи запізно збагнув, що прямо не заборонив хлопцеві брати із собою зброю. Та повертатися не став — нехай Ансельм чинить на свій розсуд.
Зрештою, отець-абат обіцяв взяти гріх на себе.
VI
Від’їзд було призначено на ранок, і я, відстоявши вечірню й одержавши дозвіл не бути на всеношній, відправив П’єра й Ансельма спати. Цього мене навчили ще тоді, коли я був зброєносцем, — перед походом просто необхідно як слід виспатися. Уже командуючи загоном, я строго дотримувався правила воїни повинні вчасно відпочивати. Інколи це було нелегко. Молоді хлопці, особливо з числа щойно прибулих у Святу Землю, заводили довгі розмови, згадуючи рідну домівку, а ще більше — мріючи про завтрашні подвиги. Та я це припиняв, справедливо заслуживши репутацію людини суворої й відлюдькуватої. Роки в Сен-Дені не додали веселості, натомість ще більш навчили цінувати рідкісні хвилини відпочинку. Ченцеві не належить відпочивати, але перед далекою і небезпечною дорогою я просто зобов’язаний змусити моїх хлопців виспатися.
На жаль, самому мені заснути не вдалося, хоча за останні роки я навчився спати в будь-якому місці й у будь-який час — як і належить ченцеві. Спочатку хотілося ще раз продумати все, що стосувалося подорожі, згадати дрібниці, які зазвичай забуваєш перед дорогою, відновити в пам’яті деякі важливі подробиці про округ Пам’є. Потім згадався — не до діла й не на часі — Його Високопреосвященство, його безглузда ідея про Найсвятіше Звинувачення, що запалить вогнища по всій Європі.
Ймовірно, його запопадливість викликана не лише міркуваннями, мною чутими, але й тим, що він бачить на посаді Головного Обвинувача не кого-небудь, а свою власну скромну персону. Про родину Орсіні вже давно говорили всяке. Його Високопреосвященство був, схоже, її гідним представником.
А потім, забувшись, почав згадувати те, що було давно, що я заборонив собі пам’ятати, й ця небезпечна подорож повела мене далеко — надто далеко…
Стукіт у двері змусив здригнутися, потім підхопитися. Перед поїздкою мене не повинні турбувати — отець Сугерій обіцяв особисто подбати.
Стукіт — тихий, але наполегливий — повторився. Я провів рукою по обличчю й накинув рясу. Взагалі-то в Сен-Дені входять без стукоту, проте для деяких братів роблять виняток. Я перехрестився, пом’янув Святого Бенедикта й відчинив двері. На мене глянула сонна фізіономія молоденького послушника.
— От-тче Гільйоме! — до всього бідолаха ще й заїкався. — В-вас…
— Хто? — насамперед на думку спав абат, потім — Орсіні.
— От-тець Ельфрик. В-він… в-вас…
Спочатку я подумав, що мені почулося, або хлопчисько переплутав спросоння. Отець Ельфрик? А чому не мармурова статуя Святого Діонісія в головному храмі?
— К-к-кличе! — вичавив із себе послушник, і я, нарешті, зрозумів, що все ж таки не почулося.
…Після приїзду Його Високопреосвященства я міг очікувати чого завгодно, та все ж не цього. Хоча б тому, що отцю Ельфрику ось уже багато років немає жодної справи до марноти, яка попри всі старання заповнює Сен-Дені. Отцю Ельфрику взагалі ні до чого немає справи — якщо, звісно, не враховувати головного, навіщо ми й прийшли в обитель.
Про отця Ельфрика я почув ще
