Овернський клірик - Андрій Валентинов

Продиратися крізь натовп довелося довго, та нарешті я опинився в другому ряду й обережно зазирнув через плече здорованя, котрий щось голосно говорив своєму сусідові. Здається, він нарікав на тих самих вовків, які минулої зими тягали його овець.

Спочатку я помітив вершників. Їх було четверо, вони красувалися на своїх міцних жеребцях, перемовлячись із юрбою. Ловчі розмістилися квадратом, до центру якого вели тонкі залізні ланцюги. Вочевидь там і був бранець. Я витягнув шию, звівся навшпиньки — і відсахнувся.

Це був не вовк. Те, що стояло рачки в залізному нашийнику, до якого тяглися ланцюги, мало страшний, моторошний вигляд — але ця істота ніколи не була звіром.

Сплутане волосся, розірвана ударами бича шкіра, божевільний погляд засклянілих очей, піна на покусаних губах… Людина!

Точніше, ця істота колись була людиною.

Тепер «це», чому я не міг дібрати ім’я, стояло рачки й тихо вило, похитуючи головою.

Я помітив на очах у нещасного сльози, але не сльози болю чи образи — так міг плакати лише безумець…

Я перехрестився, провів долонею по обличчю й знову глянув. Ні, не привиділося. «Це» стояло зовсім близько, і я помітив на його шиї майже схований довгим заплутаним волоссям натільний хрест.

Натовп навколо гомонів, мене кілька разів добряче пхнули охочі протиснутися ближче, але я не реагував, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Хтось божевільний — або я, або всі навколишні. Я бачу нещасного в нашийнику, вони…

— Перепрошую, добрий чоловіче, — до мене нарешті повернулася можливість говорити, тож я торкнув за плече здорованя, котрий стояв переді мною.

— Чого тобі? — буркнув він досить неприязно, обернувся — й тут помітив мою рясу. — Вибачте, отче…

— У вас часто зустрічаються такі… звірі?..

— Га? — парубок мить роздумував. — А чого! Вони того… І зустрічаються. От нещодавно…

Він повернувся до вершників і раптом завмер. Я почув здавлене: «А-а-а-а…»

— Що сталося? — почав я, але здоровань тицьнув рукою вперед і видихнув:

— Кров Христова! Перевертень!

Я здригнувся, але відразу ж відчув щось схоже на полегкість. Я не збожеволів. У будь-якому разі, не я один. Я прибрав руку із плеча здорованя, збираючись знову перехреститися, як раптом той відсахнувся, мало не збивши мене з ніг:

— Вовк! Знову вовк! Святий отче, захистіть!

Я поклав руку йому на плече, сподіваючись заспокоїти, але здоровань уже репетував:

— Знову перевертень! Кров Христова! Перевертень!

Й отут я почав щось розуміти. Я бачу людину, решта — вовка. Але щойно я торкаюся когось…

Про всяк випадок я відсунувся далі, залишивши очманілого здорованя пояснювати щось сусідам, які нічого не розуміли. Перевертень? Звісно, доводилося чути про таке — подібні казочки вам розкажуть у будь-якому селі, але побачити на власні очі! Та відразу ж я згадав — хрестик! Навіть отець Петро Ломбардський ніколи не повірить у перевертня із хрестом на грудях!

Я безпорадно роззирнувся, проклинаючи себе за те, що відпустив П’єра й особливо Ансельма. Незворушність цього хлопчини була б зараз дуже доречною. Юрба далі галасувала, і я зрозумів, що мене просто не почують. Та й що я зможу зробити? Підходити до кожного, пояснювати, класти руку на плече?

Майнула думка негайно йти до архієпископа. Я вже почав продиратися крізь натовп, намацуючи під рясою сувій, який відчиняє всі двері, але вчасно зупинився. «Вовка» надіслали в подарунок — у подарунок монсеньйорові Рене. І надіслав Його Світлість — влада світська владі духовній…

Я знову роззирнувся, сподіваючись, що хтось із моїх хлопців уже повертається, й отут погляд зачепився за знайомий білий колір. Біла риза! Я зробив крок уперед і зрозумів: це не Ансельм, не П’єр — незнайомий чернець, уже літній, з великим хрестом на грудях. Подумавши кілька митей, я зважився й поквапився до нього.

— Вітаю тебе, брате!

Він теж помітив мене. У ченця виявилася типова окситанська вимова й характерне для жителів півдня «ти» — так вони звертаються навіть до єпископів.

— Радий вас бачити, — я забарився, добираючи слова говіркою «ланг д’ок». — Я — брат Гільйом із Сен-Дені.

— Брат Джауфре… Щось сталося?

— Мені… — на мить я знову відчув невпевненість. — Мені потрібна ваша допомога. Ви тутешній, брате Джауфре?

— Так, — у голосі окситанця звучав подив. — Я з монастиря Святого Хреста.

Я кивнув — обитель Святого Хреста була в самому місті.

— Вибачте, брате Джауфре, ви… Вас тут знають?

Він усміхнувся:

— Я лише смиренний раб Божий, як і всі ми… Та, сподіваюся, декому відомий. Я пріор нашої обителі.

Я ковзнув поглядом по хресту й вилаяв себе за нездогадливість.

— Вибачте, отче… Напевно, тільки ви можете мені допомогти. Прошу вас, ходімо…

Окситанець кивнув, і, нічого не запитуючи, рушив слідом за мною до архієпископських дверей. Перед нами розступалися, деякі схиляли голови, і я зрозумів, що пріора Джауфре тут справді знають.

Знайомого здорованя на місці вже не було — напевне, вигляд «перевертня» подіяв на нього надто сильно. Нас пропустили в перший ряд. Я швидко глянув уперед — ні, мені не привиділося. Нещасний був на місці, але вже не стояв, а лежав на бруківці. Натільний хрестик валявся в куряві, ледь прикритий розпущеним волоссям. По побитому тілу пробігав дрож, у тихому витті чулися якісь незрозумілі, дивні слова.

— Ви… Отче, ви бачите цього вовка?

Напевно, моє запитання прозвучало незвичайно, оскільки брат Джауфре кілька разів уважно поглянув на графову мисливську здобич, перш ніж ствердно кивнути.

— А тепер… Нехай допоможе нам Святий Бенедикт!

Я легко торкнувся його плеча. Почулося здавлене