Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Ви бачите? Ви бачите, отче?

— О Господи… Фірмен Морі!

Я прибрав руку, й перст брата Джеуфре застиг біля грудей. Тонкі губи стиснулися й побілішали.

— Вовк… Брате Гільйоме, що це означає?

Я знову торкнувся його плеча.

— Я побачив… Якщо я торкнуся до вас, ви теж можете побачити… Фірмен Морі — хто це?

Окситанець хвилину помовчав, потім рука знову піднялася в хресному знаменні. Нарешті, губи здригнулися:

— Фірмен Морі, син міського старшини… Він давно у сварці з Його Преосвященством. Той звинуватив його в єресі, а Фірмен заявив, що монсеньйор вимагав від нього хабаря, щоб зам’яти справу. Тиждень тому цей юнак зник, його дотепер шукають…

— Знайшли, — я відпустив його плече, й брат Джауфре повільно заплющив очі.

— Дякую вам, брате Гільйоме… Кажуть, у будь-якому місті завжди знайдеться кілька праведників. Але в Тулузі їх, схоже, не залишилося, й хвала Господу, що ви залишили стіни Сен-Дені.

— Але що робити? — поквапив я. — Зараз цього нещасного відведуть до звіринця.

— Не відведуть, — очі окситанця були знову розплющені, в погляді блиснула сила й упевненість. Рука неквапливо зняла з шиї наперсний хрест.

— Брате Гільйоме, будьте поруч…

Я кивнув, намагаючись здогадатися, що він замислив. Брат Джауфре затримався на мить, потім зробив крок уперед, піднімаючи хреста.

— Діти мої!

Голос пролунав несподівано гучно, й на мить настала мертва тиша. Окситанець обвів поглядом натовп і впевнено продовжив:

— Діти мої! Я — смиренний брат Джауфре з обителі Святого Хреста За Стінами. Ви впізнаєте мене?

Юрба зашуміла, люди здивовано перезиралися.

— Отець пріор! Отець пріор! Пріор зі Святого Хреста!

Окситанець вдоволено усміхнувся, але відразу ж обличчя його знову стало суворим.

— Діти мої! Слухайте мене й робіть, як я велю! Покладіть руки на плечі один одному або візьміться за руки…

Я почав розуміти. Тулузці, нічого не розуміючи, стали здивовано переглядатися, почулися смішки, але авторитет пріора з обителі Святого Хреста був великий — люди підкорилися. За хвилину юрба стала схожа на танцюристів, готових розпочати весняний хоровод.

Напевно, це спало на думку не лише мені.

— Отче пріоре! — вигукнув хтось. — Музик кликати?

— Музик! — почувся регіт. — Затанцюємо вовчий танець!

— Не поспішайте! — брат Джауфре змахнув хрестом. — Не час для танців! Діти мої, погляньте на того, кого ви вважаєте звіром!

Окситанець взяв за руку городянина, який стояв поруч із ним, а я, остаточно зрозумівши, що він задумав, торкнувся його плеча.

Тепер залишалося дізнатися, чи не помилився я і чи не помилився він. Якусь мить стояла мертва тиша, й раптом почувся здавлений жіночий крик. Ще мить — і загальний крик покрив усе навколо:

— Перевертень! Перевертень! Святий Альбін, порятуй нас! Перевертень!

Хтось кинувся назад, упав, над ним гойднулася юрба.

— Стійте! — Брат Джауфре знову підняв угору хреста, й люди миттю стихли. — Звершилася недобра справа! Ви впізнаєте Фірмена Морі, сина високоповажного Барнабе Морі?

— Так! Так! — луною відгукнулися люди. — Фірмен Морі! Проклятий перевертень! Перевертень!

— У нього на шиї хрест! — вигукнув окситанець, і голоси здивовано стихли. Ловчі, які досі без розуміння дивилися на юрбу, злізли з коней і, зметикувавши, в чому річ, теж узялися за руки. За мить один із них, наймолодший, закрив очі руками й із криком упав на бруківку.

— Ми відведемо нещасного до монастиря, — вів далі брат Джауфре. — Наші брати зможуть йому допомогти й провести екзорцизм, щоб повернути йому людську подобу. А потім ми покараємо винних!

— От вони! От вони! Чаклуни!

Навколо переляканих ловчих зімкнулася жива стіна, але різкий крик ченця зупинив самосуд.

— Не карайте слуг! Вони не відали, що діяли! Робіть так, як я велю. Нехай вони самі відведуть нещасного в обитель!

Юрба підкорилася. Мисливці, злякано переглядаючись, узялися за ланцюги. Старший — літній ловчий у багатому каптані, зняв шапку:

— Святий отче! Добрі люди! Не обвинувачуйте нас, бо цей перевертень не тільки з вигляду вовк, але й поводився по-вовчому. На наших очах вчепився він у горло коня й розірвав руку молодому Альбертові, пажу Його Світлості…

— Звершилася недобра справа! — повторив брат Джауфре. — Свята Церква покарає винних і допоможе тим, хто постраждав!

— Слава отцю Джауфре! — вигукнув хтось. — Диво! Він сотворив диво! У монастир! У монастир!

— Діти мої! — але окситанця вже ніхто не чув, юрба валила з площі, оточивши ловчих, що тягли на ланцюгах нещасного «вовка».

Брат Джауфре повернувся до мене:

— Вибачте цих людей, брате! Щойно ми прийдемо до монастиря, я привселюдно оголошу, хто врятував бідолаху. Ви справді сотворили диво!

Я хотів відповісти, але в скронях шуміло, й усе навколо почало здаватися чимось нереальним, що відбувається не зі мною. Я не творив дива, це неправда!

— Отче! — нарешті вимовив я. — В ім’я Святого Бенедикта, нікому не кажіть про мене! Нехай слава дістанеться Святій Церкві й вашій обителі.

— Але чому? — брови окситанця здивовано злетіли вгору. — Ваш подвиг прославить Сен-Дені…

— Ні! — свідомість уже працювала, і я знав, що треба робити. — Ніхто не повинен знати, що мене бачили в Тулузі, брате Джауфре. Ніхто! Мовчіть про мене в ім’я слави нашого ордену та… — я перевів подих, — безпеки Королівства Французького!

Очі окситанця потемнішали, він на мить задумався.

— Нехай буде так, брате мій. Та знайте — наша обитель і я, грішний, завжди