Тюрма - Жорж Сіменон

костюм — наче тільки-но з-під праски.

Зелений костюм, який вона пошила менше трьох тижнів тому.

— І прийшла туди наче з візитом. Беніте — нагорі. Ви знаєте, напевно, оті старі приміщення нагорі, модернізація їх поки що не торкнулась. Саме там кабінет Беніте. Пилюга, теки із справами просто на підлозі. І вона в цьому безладді справляла враження світської дами, що прийшла з візитом, дами, яка боїться забруднитися. Беніте наполегливо намагався з'ясувати мотиви злочину. Але вона обмежилась одним реченням: «Я ненавиділа сестру все життя». На це він цілком резонно зауважив, що ненависть ще не підстава для вбивства. Вона відповіла: «Це залежить від обставин». Я зажадаю, щоб її піддали психіатричній експертизі. Та, на жаль, жодної надії, щоб її визнали неосудною, нема.

— Авжеж, — нерішуче перебив адвоката Ален. — Мур-мур завжди була дещо примхлива. Я казав їй іноді, що вона схильна до несподіваних вчинків. Немов кошенятко, яке спокійно муркотить собі біля каміна і раптом, ні сіло ні впало, кидається в інший куток кімнати. Через те я й прозвав її Мур-мур.

Рабю незворушно дивився на Алена, пережовуючи шматок холодної яловичини.

— На цьому не зіграєш, — кинув він, немов його співрозмовник сказав якусь дурницю. — Слідчий намагався з'ясувати, чи діяла вона з ревнощів, але вона навіть губ не розтулила. Єдиною відповіддю було мовчання, що перейшло майже в презирство.

Він одрізав собі другий кусень м'яса. Ален теж їв, не розглядаючись. Всесвіт ніколи не був таким маленьким, і сусідні столики становили вже частину іншого світу.

— Та найгірше сталося потім. Ваша дружина, ідучи до камери…

— На неї наділи наручники?

— В коридорах це обов'язково. Таке правило. Отож ми на хвилину залишилися з Беніте вдвох. Він щойно одержав висновок медичного експерта. Адрієна Бланше померла не зразу, вона прожила ще кілька хвилин, чотири чи п'ять…

Ален все ще не розумів. Із склянкою в руці він дивився на Рабю, ледве стримуючи нетерпіння.

— Вам, мабуть, уже відомо, що нянька за хвилину до вбивства перебувала з дітьми в сусідній кімнаті. Вона спочатку почула голосну суперечку, і їй спало на думку одвести хлопчика й дівчинку на кухню.

Та як тільки вийшли в коридор, Марі почула постріли. Хлопчик хотів побігти подивитись, та нянька потягла дітей майже силоміць і на кухні припоручила їх куховарці.

Ален знав квартиру і дійових осіб, отож добре уявив собі все.

— Вам, звичайно, відомо, що кухню розташовано в протилежному кінці квартири. Нянька пошепки наказала куховарці не випускати дітей. Я не впевнений, що Беніте не пошле інспектора перевірити все на місці.

Наближаючись до дверей кімнати, нянька прислухалась. Нічого не чуючи, вона завагалась і нарешті вирішила постукати.

Їй не відповіли. Припустимо, на все це пішло три хвилини. Так от, коли Марі увійшла, ваша дружина стояла біля вікна, притулившись обличчям до шиби, а сестра лежала на підлозі за півметра від туалетного столика, розтуливши губи, й тихо стогнала.

Рабю завершив, встромляючи виделку в шматок шинки:

— Спробуйте-но захищати її! Застрелила рідну сестру. Так… хоч, звичайно, краще було б, якби вона стріляла не її сестру. В кого завгодно — тільки не в сестру. Люди ще не позбулися віри в святість родинних стосунків — проблема Каїна і Авеля. Ревнощі — згоден, ще можна зрозуміти. Але стріляти в рідну сестру і потім цілих чотири чи п'ять хвилин бути присутньою при агонії і нічим не допомогти, навіть не кликати на допомогу… Отже, не в моїй владі перешкодити Марі з'явитися в суд, бо головним свідком обвинувачення буде вона. А в суді її попросять розповісти, в якому стані застала помираючу, і тут вона повідомить, що вбивця стояла біля вікна.

Ален похилив голову — заперечувати не було чого. Рабю мав рацію, і однак це була неправда.

Правди він не знав, як і інші, та, здається, вона починала вимальовуватися перед ним.

— Як давно ви почали женихатися із своячкою?

— Останнім часом я вже не був її коханцем.

— А скільки часу зустрічалися?

— Близько семи років. Та не зовсім так, як ви думаєте. Між нами встановилося щось подібне до ніжної дружби.

— Стривайте. Ви жили з нею? Так чи ні?

— Так.

— Де?

— В мебльованій квартирі на вулиці Лоншан.

— Кепсько.

— Чому?

— Ну, хоча б тому, що чесні буржуа уникають таких місць, адже вулиці, подібні до Лоншан, здаються їм підозрілими і пов'язуються в їхній уяві з розпустою.

Ален трохи не запротестував.

Проте не був певен, що Рабю зрозуміє його.

— Коли ви там були востаннє?

— Двадцять третього грудня минулого року. Близько року тому.

— Ваша дружина знала про ці стосунки?

— Ні.

— Вона ревнива?

— Вона нічого не говорила, коли мені доводилось побач витися з кимсь.

— Ви розповідали їй про зустрічі з іншими жінками?

— При нагоді.

— Вона не підозрювала про ваш зв'язок із своячкою?

— Наскільки мені відомо — ні.

Вони глянули один на одного.

Розмова загрожувала звернути на те ж, що і вчора, під час зустрічі з зятем.

— Вам не здається, що тут може бути замішаний інший мужчина?

— Мені нічого не лишається, як погодитися з вашим припущенням.

— Тепер я запитую вас: чи маєте ви якісь підозріння?

— Ніяких.

— Чи багато часу ви проводили в товаристві дружини?

— Вранці виходив раніш за неї. Коли їй, наприклад, треба було написати статтю, то вона завжди робила це вдома. Дзвонила також в «Ноннетт» — наш сільський будинок, щоб поговорити з сином.

— Скільки йому років?

— П'ять.

— Це добре. Добре, а може, й погано. Зважаючи на обставини. А