Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
— Де лакеї? — низький глухим голосом запитав полковник. — Вони всі тут?
— Так, всі, це я помітив, — вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. — Я завжди рахую їх, коли заходжу. Вони так кумедно шикуються уздовж стіни.
— Так, але важко сказати з упевненістю… — засумнівався пан Одлі.
— Кажу ж вам, я чудово пам'ятаю, — збуджено повторив герцог, — тут ніколи не було більш як п'ятнадцять лакеїв, і саме стільки ж було сьогодні. Не більше і не менше.
Господар повернувся до нього, тремтячи усім тілом.
— Ви кажете… ви кажете… — затинався він, — що бачили п'ятнадцятьох лакеїв?
— Як завжди, — підтвердив герцог, — а що ж у цьому особливого?
— Нічого, — сказав Левер, — тільки всіх ви бачити не могли. Один із них помер і лежить нагорі.
На секунду в кімнаті запанувала важка тиша. Можливо, так надприродно діє слово «смерть» і кожен з цих порожніх людей заглянув цієї миті у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошина. Хтось, здається, герцог, запитав з ідіотським співчуттям багатія:
— Чи можемо ми бути чимось корисні?
— У нього був священик, — відповів засмучений господар.
І — немов прозвучала сурма Страшного суду — вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п'ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх із заціпеніння. Полковник відсунув ногою стільця і попрямував до дверей.
— Якщо тут був п'ятнадцятий лакей, друзі мої, — сказав він, — то саме цей п'ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачиніть парадний і чорний входи. Тоді ми і поговоримо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.
Пан Одлі знову начебто завагався, чи личить джентльменові поспішати. Але спостерігаючи, з яким молодечим ентузіазмом герцог кинувся вниз сходами, Одлі рушив за ним, хоча і з більшою статечністю.
Водночас на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що знайшов стос тарілок від риби без будь-яких слідів срібла.
Весь натовп гостей і прислуга юрбою скотилися сходами і розділилися на два загони. Більшість рибалок кинулася за господарем у вестибюль, щоб з'ясувати інформацію в лакея біля входу. Полковник Паунд з президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися у коридор, який вів до лакейської — найімовірніше, злодій втік саме туди. Проходячи повз напівтемну роздягальню, вони помітили в глибині приземкувату чорну постать.
— Послухайте, — гукнув герцог, — чи не проходив тут хтось?
Низенький чоловік не відповів прямо. Він сказав:
— Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени.
Натовп зупинився, вагаючись і дивуючись, а чоловік зник у темряві роздягальні і з'явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке виклав на прилавок спокійно, наче продавець, що демонструє зразки товару.
Срібло виявилося дюжиною ножів і виделок дивної форми.
— Ви… Ви… — почав остаточно спантеличений полковник. Потім, призвичаївшись до напівмороку, він помітив дві речі: по-перше, низенький чоловік був у чорній сутані й мало скидався на прислугу, а, по-друге, вікно роздягальні було розбите, наче хтось поспішно крізь нього вистрибнув.
— Надто цінні речі, щоб зберігати їх у роздягальні, — посміхаючись, спокійно зауважив священик.
— Так ви… ви… значить, це ви вкрали срібло? — затинався пан полковник, здивовано дивлячись на священика.
— Якщо я і вкрав, то, як бачите, я його повертаю, — ввічливо відповів отець Браун.
— Але ви його вкрали чи не ви? — перепитав полковник, вдивляючись у розбите вікно.
— Правду кажучи, я не крав його, — сказав священик дещо насмішкуватим тоном і спокійно сів на стілець.
— Та ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.
— Справжнього його імені я не знаю, — незворушно відповів отець Браун. — Але я знаю дещо про його силу і дуже багато — про його душевне сум'яття. Силу його я відчув на собі, коли він намагався мене задушити, а про його моральні якості я довідався, коли він розкаявся.
— Подумати тільки, розкаявся! — зневажливо посміхаючись, вигукнув герцог Честерський.
Отець Браун підвівся і заклав руки за спину.
— Справді, дивно, принаймні з вашого погляду, — сказав він, — що злодій і волоцюга розкаявся, тоді як безліч багатих людей, що мають високий суспільний статус, залишаються жорстокосердими й легковажними, не приносячи жодної користі ні Богові, ні людям? Але тут, перепрошую, ви завинили трохи, недооцінюючи важливість того, що роблять священики. Якщо ви сумніваєтеся у практичній користі каяття, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось вам ваша срібна рибка. А мені Всевишній призначив ловити людей.
— То ви упіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.
Отець Браун впритул подивився на його невдоволене, суворе обличчя.
— Так, я упіймав його, — сказав священик, — упіймав невидимим гачком на невидимій волосіні, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.
Усі замовкли. Потім джентльмени повернулися на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на прилавку, махаючи довгими ногами і покусуючи кінчики темних вусів.
