Фосфорна квітка - Еберхард Паніц

— Та як хочете, — відповів Гінцпетер, наморщив лоба й підвівся. Так і лишився стояти перед картиною з зображенням фосфорної квітки й портретом Маргрет. Не питаючи дозволу, він ухопився за телефон.

— Ага, — сказав він, запитально глянувши на Едвардса. — Отже, коли подзвонили, ваша дружина стояла тут, а ви там, де зараз?

Не чекаючи відповіді, він поспіхом поклав телефонну трубку й, буркнувши «до побачення», вийшов.

Телебачення показувало казку про лускунчика, дуже барвисту виставу з піснями й танцями. Перед телевізором сиділа Маргрет і, здавалося, більше нічим не цікавилась. Раніше Едвардс із симпатією спостерігав, як у таких випадках розквітає її обличчя.

— Бо я люблю дітей і сама б хотіла мати дітей, — досить часто казала вона йому. Тепер про це вже не було мови. З холодним виразом обличчя вона пильно спостерігала за дитячими витівками і грою фантазії й ні разу не глянула на Едвардса, коли він підходив до неї й заводив розмову.

Він вимкнув телевізор і підсів до Маргрет.

— Чого ти сподіваєшся від мене? — запитав він. — Я так само погано все це розумію, як і ти. Спочатку думав, що такого не може бути, а перед тим, як повз мене винесли мертвого Валентінера, мені здавалося, що це лише жахливий, злий сон. Але ні, нас ніщо не минуло.

— Я взагалі не знаю, що мені думати, усе в моїй голові переплуталося, — мовила вона, відсунула од нього свій стілець і відвернулась. — Хто то дзвонив тоді, невже ота Ріта Бланк?

— Маргрет, трубку ж брала ти, — відповів Едвардс спокійно, але дуже твердо. — Я стояв надто далеко, аби щось почути. Тепер ти згадала, що то був жіночий голос?

— Ні, я ж уже казала: в мене все переплуталося, я — напівбожевільна. Однак що йшлося не про Валентінера, це я добре пам'ятаю.

— Можливо, тобі лише сказали, що він мертвий і що причина цьому — газ? Маргрет знизала плечима.

— Те, що сталося з Валентінером — жахливо! — крикнула вона. — Як же ти можеш так раціонально ставитися до цього? Ніхто не потурбується про Сару, його дочку, кожен думає лише про себе самого й не дуже хоче стати об'єктом пересудів. А якщо це був усе-таки твій Ашфільд? Якщо дзвонив саме він? Йому, очевидно, дуже кортіло передати нам таку звістку.

— Маргрет, — заперечив він, хитаючи головою, — все це абсолютна нісенітниця, як це тобі могло спасти таке на думку? Ти сама себе заперечуєш, невже ти цього не помічаєш? Куди це приведе, коли ми не візьмемо себе в руки?

Він відчув, що марно зараз їй щось пояснювати чи переконувати логічними аргументами. Навіть співаючи соловейком, він не міг би відвернути її увагу від того, що в ті останні страшні години вроїлося їй у голову: після пробудження із глибокої непритомності — Кендлерові й ще дечиї балачки, нині — Валентінерова смерть і Гінцпетерові запитання та підозри, з цим не впоралася б і сильніша натура.

— Давай поговоримо спокійно іншим разом, — сказав він, дістав пляшку віскі, налив два келишки й поставив один перед нею.

— Будь ласка, випий зі мною, — попросив він. — Ми ж єдине ціле й мусимо покладатись одне на одного, ми ж не перетворюватимем одне одному життя в справжнє пекло.

Він кивнув їй головою, однак Маргрет цього не помітила й нервовим рухом перекинула келишок, якого він підсунув до неї. У цю хвилину задзвонив телефон.

— Хай йому чорт, — сказав Едвардс, вихилив своє віскі й шарпонув трубку до себе, перше ніж її вхопила Маргрет.

Він відійшов од неї настільки, наскільки дозволяв це зробити кручений телефонний шнур. Жіночий голос у трубці видався йому знайомим. Бувши неуважним і наляканим, Едвардс подумав, що це Ріта Бланк вирішила до нього прийти.

— Заходь, заходь, — гукнув він у телефонну трубку вдавано недбало. — Звичайно, ми на тебе чекаємо, Маргрет уже вдома, вона дуже зрадіє, коли ти прийдеш.

— Хто це? — запитала Маргрет.

Він не зважувався вимовити імені, такого ж їй ненависного, як і ім'я Ашфільда. Ладен був і решту цього дня, й решту свого життя лишатися на самоті з віскі й фосфорними квітами, аби тільки з дорогою його серцю людиною не трапилося нічого лихого.

— Продовжуй у такому ж дусі, — шепнула Маргрет і хотіла була вже вирвати в нього з рук телефонну трубку. — Кого це ти сюди запросив?

— Нікого, — відповів він, як було й насправді. — Мені потрібна лише ти, без тебе я не можу жити.

Але вона дістала валізу, привезену ще із Сан-Франціско, покопирсалась у шухлядах шафи й витягла звідти свої сукні, спідниці, блузки — стільки добра, яке не вмістилося б не лише у цю валізу, а й ще в дві або й три такі.

— Річарде, я нічого з собою не вдію, так далі не можна. Скажи ж мені, нарешті, правду.

— Я не розумію, куди ти хилиш! — Едвардс розлючено копнув її валізу. — Звичайно, я можу поставити себе на твоє місце, але чому ти так поводишся, ніби в мене щось спільне з цими нелюдами, що не дають нам жити. Цього я ніяк не збагну!

Маргрет запалила сигарету й з силою видихнула дим.

— Це теж відповідь, — сказала вона й повернула до нього своє незворушне обличчя. — Ти гадаєш, лише інші допускаються помилок? Ні.

Маргрет тупнула ногою, схопилася за валізу й відкрила її знову.

— Валентінерові й так лишалося жити два-три роки, ти це знаєш не згірш од мене. То як же це сталося? Що то за неймовірна пригода з твоїм автомобілем, який нібито без тебе їздив до того будинку за містом?

— Про це ти мусила б запитувати не мене, — відповів Едвардс. — Деякі питання не треба задавати навіть самому собі, це я збагнув позавчора, вчора і сьогодні. Що стосується Ашфільда, то для мене він те ж саме, що для тебе —