Фосфорна квітка - Еберхард Паніц
— Вони хоч і шахраї, але не вбивці. Якби зазіхали на картини або на гроші, то щось би забрали.
В ті фатальні півгодини він з батьком носив деякі дереворити й літографії до людей, які займалися розмножуванням.
— Їх ми не можемо заплутувати у цю справу, хоча для нас це було б неспростовним алібі.
Нервовим рухом Вундервальд-молодший кивнув на стілець, де сидів Едвардс:
— Ось тут був старий, коли ми з батьком повернулися додому. Скорчився, як п'яний, штучні щелепи до половини повистромлялись. Очі заплющені.
— Він нічого не сприймав, анічогісінько, — сказав Цахаріас. Лише у цю хвилину він, здавалося, побачив Едвардса і кивнув йому головою: — Отак б'ють, якщо хочуть улучити нашого брата, містере. Ще трохи — й вони добралися б і до мене. Хто має якусь клепку в голові, той справді мусить триматися від таких речей якнайдалі.
Едвардс хотів його підбадьорити й сказав:
— Справа з'ясується, усе це таке абсурдне, ніби його придумав божевільний. Якщо я чимось можу допомогти, розраховуйте на мене.
Його влаштовувало, що Пауль мав вирішити ще деякі питання. Пауль скипів, коли Едвардс удруге згадав про іноземців, на яких тут чекав Валентінер.
— Я їх знаю? — запитав він. — Маргрет запевняє, що бачила Ашфільда.
— Та грець з ним! — відрубав старий Вундервальд. — Він присилав сюди до мене кожного стрічного. Чого вони хотіли, я не знаю, це купа нишпорок. Якби, принаймні, купили в мене оту халтуру, та ні, бачте, вони хотіли мати справжнє мистецтво й чванливо виписувати чеки. До такого суб'єкта якось і захотів уважніше придивитися Валентінер.
— Про це я нічого не знав, ти про таке ніколи не згадував, — здивувавсь Едвардс. — Ти знаєш їхні прізвища?
Вундервальд покрутив головою.
— Якби я мав час, то довідався б. Вони залишали тут шикарні візитні картки й чеки. Очевидно, такі, що не оплачуються, я хотів був уже їх порвати. Ставлю сто проти одного, що вони хотіли тут лише щось вишпигувати.
До грошей Вундервальд ставився з одного боку як дрібний крамар, з недовір'ям, а з другого — тринькав по-дитячому, не знаючи справжньої ціни речей і своєї власної праці. Йому було бридко наживати капітал на картинах, які творив з натхненням і любов'ю, чи, як він гадав, з благородною метою. Щедро роздаровував малюнки й картини, потім іноді буквально біг за ними вслід, щоб глянути на них ще бодай востаннє або скопіювати для своїх чотирьох стін.
Транспаранти й плакати для політичних однодумців він малював раніше в необмеженій кількості й не брав грошей навіть за фарби та полотно; тепер з цього мала прибутки група його сина. При сприянні Валентінера один із цих антивоєнних колажів був використаний для поштової марки ООН. Вундервальд відмовився од гонорару, хоча гроші були йому вкрай необхідні. Він так бідував, що міг би поцупити з магазину пачку кави чи підключитися вночі до вуличного електродроту, аби щось собі підігріти й мати світло для малювання. Але того, хто вимірював мистецтво грішми, він ненавидів усією душею.
— А якщо ті люди причетні до справи? — міркував уголос Едвардс. — Лише ти здатний сказати, хто міг зайти до твого будинку. Можливо, навіть пощастить довести…
— Усі можуть зайти, — відповів Вундервальд, — і все можна довести.
В нього тижнями жили його колишні учні й Паулеві друзі, молоді люди приїжджали, влаштовувалися тут, не називаючи навіть своїх прізвищ. До того, як його підвал став котельнею, там під радіомузику або магнітофон влаштовували танці. Окремі парочки, одержавши Вундервальдове благословення на щастя у житті, забиралися звідти лише наступного ранку, а то й через день. Він був до безглуздя великодушний і співчутливий, як легковажний батько, котрого водять за носа власні діти. Едвардс мав відчуття, ніби Пауль знає більше, ніж сказав, можливо, до цієї справи причетні зовсім інші люди, а не ті, яких досі називали.
Гість і господар перезирнулись, раптом кожен з них усвідомив усе, що загрожувало зруйнувати довіру і взаєморозуміння, яке склалося між ними.
— Глянь ось на це, — Вундервальд кивнув за вікно, де з'юрмився натовп. Там, перед дверима, була вирита канава. Робітники з газового заводу ще старанно шукали ту смертоносну газову трубу; на них збивали оскому набридливі роззяви й газетні репортери. Хтось бігав довкола з планом будинку й лементував на все горло:
— Цей будинок зовсім не зареєстрований!
Інший запевняв, що під час війни сюди, де тепер заводський мур, улучило кілька бомб, і ці корпуси ланцюгового заводу лежали під руїнами. Звичайно, десь тут мали бути труби, старі глухі відгалуження, треба було лише побачити, куди вони ведуть. Робітники, здавалося, вірили, що газ прорвався десь із землі, в самому будинку чи поряд з ним. Вони поставили тут кілька червоних ящиків, нишпорили своїми інструментами по всіх усюдах, привели навіть двох собак і почували себе впевнено, ніби ті наївні хлопчаки, яким хтось розповів казку про загадковий скарб, що з давніх-давен лежить тут недоторканий.
— І все-таки вони схоплять мене за комір, — сказав Вундервальд, наливаючи собі келишок червоного вина. — Не хочеш? Якщо ні, я не матиму до тебе претензій. Твоїй дружині могло б перепасти, як і Валентінерові, це поза сумнівом. Коли зібрався воювати з божевіллям, то матимеш справу і з божевільними. Ми живемо в жорстокому світі, містере Американцю!
— А навіщо ти подарував мені свою «Фосфорну квітку»? — запитав Едвардс, знову відчувши біль, неспокій і страх, які мучили його після тієї ночі. — Маргретина голова й отой жахливий кінець світу… Що все це має означати?
Цахаріас Вундервальд знизав плечима і втомлено посміхнувся.
— Я їх люблю, твою дружину і світ. У мене іноді бувало таке відчуття, що ми друзі й що ми з цим упораємося, ми, сповнені надій дурні. Я давно розпрощався з ілюзіями, тепер ось рештки — й ні слова більше про це!
Едвардс кивнув головою. Йому й так було важко: розмовляти про подібне та ще й чужою мовою, на таке він був нездатний навіть задля Маргрет. Життя його було спустошене, дещо взагалі полетіло