Бар «Когут» - Джон Гришем
— Та пусте, — промовив Марк.
— Нам дуже шкода, докторе Карві. Ми не знали напевне, що нам робити. Ми й гадки не мали, що він на таке здатен.
— Ви зробили все, що могли за тих обставин, що склалися,— сказав доктор Карві в притаманній йому врівноваженій, заспокійливій манері. І тільки-но Марк із Тоддом, уперше, як вони завітали сюди, заспокоїлися, доктор Карві ошелешив їх запитанням:
— У нього була інша дівчина?
Вони здригнулися і опустили очі. Марк набрався духу й запитав:
— Гаразд, якщо відповідь: так, ви розкажете про це Бренді?
— Ні. Це тільки погіршить ситуацію.
— Тоді навіщо вам знати? — спитав Тодд.
Доктор Карві на мить замислився і сказав:
— Гаразд, облишмо це.
— Добре.
Прагнучи піти раніше, ніж хтось вигулькне зі спальні, Марк і Тодд почали збиратися та прощатися. Вони поквапом вийшли з номеру та готелю і навмання поїхали повз Національний аеропорт імені Рейгана. Попри хвилювання за Золу, їм не хотілося повертатися до квартири Ґорді, принаймні деякий час. Вони проїхали всю Александрію, прямуючи на південь, відтак чомусь звернули на схід, перетнули річку по мосту Вудроу Вільсона й зупинилися біля пристані яхт у Нешнл-Гарборі. Перед ними простягнувся Потомак, мабуть, у милю завширшки, який тік собі на південь, наче нічого не сталося. Не було жодних ознак пошукових робіт. Вони бачили два кораблі берегової охорони і поліційний катер біля аеропорту, але тут, нижче Арлінгтонського меморіального мосту, нічого такого видно не було.
— Як ти вважаєш, — порушив мовчання Марк, — вони можуть вирахувати, як далеко й швидко тіло просувається річкою?
— Ти в мене це питаєш?
— Я думав, ти в курсі таких справ. Це ж у тебе в старших класах був приятель, який утопився?
— Еге ж, Джої Барнс. Йому було п’ятнадцять, — Тодд, постукуючи пальцями по керму, згадував свого давнього друга. — Потопельники завжди йдуть на дно, незалежно від глибини. Якщо вода холодна, тонуть повільніше. А вже на дні відбуваються хімічні реакції, які спонукають тіло піднятись на поверхню. Майже всі спливають, зазвичай неподалік від того місця, де шубовснули. Але інколи за щось чіпляються і залишаються під водою.
Запала тиша, тільки шипів обігрівач.
— Його викине на берег, як ти вважаєш? — знову спитав Марк.
— Його знайдуть. Адже треба провести обряд проводів і поховання, щоб покінчити із цим жахом. Ніколи не чув про поминальну службу без тіла.
— Вони знайдуть, ми поховаємо і знов попхаємося до юридичної школи, аби відбути останній семестр.
— Я про це навіть не думав.
— Ця школа призвела до смерті Ґорді, Тодде. Якби він туди не вступив, із ним було б усе добре.
— Як із нами?
— Я не можу туди повернутися.
— Давай про це поговоримо згодом. Зараз нам треба поспати.
НЕВДОВЗІ МАРКОВІ ЗАТЕЛЕФОНУВАВ доктор Карві з проханням визволити машину Ґорді, під’їхати на ній разом із Тоддом до готелю та зустрітися там із Таннерами. Гірше не придумати, але вони були потрібні батькам Ґорді — у них тут більше нікого не було. Отже, другий день поспіль вони вирушили до міського штрафмайданчика, щоб забрати синю «мазду». Перед тим, як стрибнути з мосту, Ґорді вимкнув запалювання і, вочевидь, поклав ключ у кишеню. На щастя, Марк досі мав оберемок його ключів. Муніципалітет чуйно відмовився від відшкодування втрат за буксирування і нагляд, зберігши їм двісті доларів.
У номері сім’ї Карві було сумніше, ніж у морзі. Бренда сиділа на дивані поміж; матір’ю і пані Таннер — двома ланками, які, безперечно, ненавиділи одна одну й сварилися через планування весілля. Хоча тепер усе це лишилося позаду й вони журилися, об’єднані спільним нещастям.
Тодд і Марк, знову по черзі, розповіли болючу історію останніх днів, намагаючись відвести від себе якнайбільше обвинувачень. Милостивість доктора Карві, яку він демонстрував зранку, кудись поділась, проте він старався, аби зустріч пройшла спокійно. Пан Таннер закидав їх гострими запитаннями про те, що вони робили, а чого не робили. Навіщо Марк збрехав, що Ґорді хворіє на грип? Чому вони не звернулися за допомогою до батьків? Як вони дозволили Ґорді вислизнути з квартири, і навіть не раз, а двічі? До яких заходів вони вдавалися, щоб обмежити його в споживанні спиртних напоїв? Бренда була небагатослівна. Або сиділа, втупившись у підлогу й терла очі, або дивилася на Марка з Тоддом з такою люттю, ніби то вони самі скинули Ґорді з мосту. Зустріч була жахливою, всі добряче повимотували кишки, і якоїсь миті вже кожен, включно з Марком і Тоддом, сидів у сльозах. Коли ситуація вкрай погіршилася, Марк підняв руки, сказав, що з нього достатньо, і прожогом кинувся геть з номеру, а слідом за ним і Тодд.
Вони їхали мовчки, переймаючись тим, що обидві сім’ї завжди вважатимуть їх винними в смерті Горді, і лютилися від того, що винуватцями призначили їх Звісно, зараз, постфактум, легко аналізувати, що вони зробили правильно, а що неправильно, і засуджувати їхні рішення. А правда була в тому, що Горді хворів, і вони робили все, аби йому допомогти.
Ім’я Золи не згадувалось.
9
ОЧІКУВАННЯ БУЛО НЕСТЕРПНИМ. Тодд, аби згаяти час, пішов на кілька годин на роботу до бару. Марк і Зола вийшли з дому й пішли в кіно. Вони здригалися щоразу, як починали вібрувати їхні телефони, але повідомлень із фронту пошуків не було. Постійно заходили, прагнучи новин, друзі з юридичної школи. Соцмережі повнилися новинами й чутками. Історію висвітлила онлайн-версія «Пост».
Після роботи Тодд завітав до Золи з шісткою пива й вони замовили піцу. Після трапези Зола розповіла хлопцям про батьків і брата. Удень їх відвезли до центру тимчасового утримання нелегальних мігрантів, що знаходився у штаті Пенсильванія. Озброєні агенти імміграційно-митної поліції дали їм годину на збори — тільки одяг і дрібні особисті речі, — а потім наділи кайданки й загнали разом із чотирма іншими нелегалами у фургон. Батько телефонував із центру, який, за його словами, «гірший за в’язницю». Він і гадки не мав, скільки їх там утримуватимуть перед тим, як відправити до Сенегалу.
Марка й Тодда це приголомшило й
