Бар «Когут» - Джон Гришем

— А це надовго?

— У таких випадках точно не скажеш, — знизав плечима детектив. — Пропоную знайти теплу місцинку й почекати там. Я зателефоную, якщо будуть новини. І його рідним теж дай мій номер, нехай мені зателефонують. І ще одне: ми обшукали машину, але не знайшли записки. Знаєш, де він мешкає?

— Знаю.

— Добре. Можеш перевірити, чи не залишив він записки? Зазвичай залишають. Якщо знайдеш, одразу телефонуй.

— Так і зроблю.

— Співчуваю, синку, — повторив Свейзі, поклавши руку йому на плече.

— Дякую. — Марк пішов тротуаром. Ще одна «швидка» їхала із заходу. Там теж виник затор. Здавалося, що навкруги миготять мільйони блимавок. До першого катера приєдналися ще два — із пошуковими прожекторами — і, нарізаючи кола, зайшли під мостову арку.

Марк і Тодд допомогли Золі підвестися. Вони змерзли, скулились, але були надто приголомшені, аби щось відчувати. Майже на руках відволокли Золу до машини, вже блокованої тиснявою. Тодд завів двигун, увімкнув обігрівач, і вони, вражені жахом, просто сиділи й споглядали весь цей кошмар. Зола плакала на передньому пасажирському сидінні. Тодд притулився до вікна, блідий як потороча. Марк схлипував і намагався віддихатися. За кілька хвилин завібрував його телефон. Він витяг його з кишені й сказав:

— Чотири виклики від Бренди. Хтось мусить із нею поговорити.

— Цей «хтось» — ти, Марку, — промовив Тодд. — У тебе немає вибору.

— А чому не ти?

— Бо ти краще її знаєш. І вона подзвонила тобі, а не мені.

Марк стиснув телефон і чекав. Евакуатор із жовтими блимавками пробирався крізь затор, кривуляючи поміж поліційних машин. Хтось із уповноважених вирішив, що «швидкі» непотрібні, й вони поїхали геть разом із кількома поліційними машинами.

— Так ти дзвонитимеш? — запитав Тодд.

— Набираюсь сміливості, — відповів Марк.

— Це моя провина, — схлипнула Зола.

— У тому ніхто не винен і ти це добре знаєш, — сказав Тодд так, ніби й сам не дуже в це вірив.

— Я це зробила, — не вгавала Зола. — Я це зробила.

Жовті блимавки розвернулися, і евакуатор попрямував до них по смузі східного напрямку. Він проїхав повз, тягнучи машину Горді, яка котилася на задніх колесах. Прибуло ще кілька суден, і вся флотилія відійшла в пошуках південніше. Поліція розчистила дві смуги західного напрямку й завмерлий транспорт почав повільно рухатися.

— А що я їй скажу? — спитав Марк. — Я ж не можу сказати, що він мертвий, адже ми ще не впевнені, так?

— Він мертвий, Марку, — озвався Тодд. — Скажи їй, що він стрибнув із мосту в Потомак і наразі шукають його тіло.

— Я не можу таке сказати.

— У тебе немає вибору.

Марк глибоко зітхнув, але не зателефонував, а промовив:

— Я був із ним, коли він на це зважився. Ми стояли на набережній і Горді дивився на цей міст. Потім обернувся — спокійний і всміхнений. Він прийняв рішення і примирився із ним. А я, бовдур такий, не второпав.

— Прокляття! — сказав Тодд. — Ми тут не в хто-всравсь-невістка граємо.

— Тим-бо й ба! Сракою можна заприсягтися, що Бренда когось звинуватить, і це буду я. Цілий день їй брехав. Треба було сказати їй правду, аби вона ним опікувалася.

— Ми зробили все, що могли. Не наша провина, що він геть здурів.

— Це все моя провина! — заволала Зола. — Це я в усьому винна!

— Припини, Золо! — гримнув Тодд.

Полісмен помахав їм ліхтариком, щоб вони рухалися, і Тодд з’їхав із трав’яного насипу на смугу західного напрямку. Вони повільно їхали мостом. На крайній смузі бампер до бампера стояли три поліційні машини. Самі полісмени юрмилися на тротуарі біля місця, звідки стрибнув Ґорді.

— Куди їдемо? — спитав Марк.

— Не знаю.

Вони перетнули річку, повернули на південь, на паркову автостраду Джорджа Вашингтона, і опинилися на острові Колумбія. Тодд зупинився на порожній стоянці біля Меморіального парку Ліндона Джонсона перед пристанню із сотнями яхт, які мирно погойдувались біля причалів. Друзі дивились у пітьму, шумно шипів обігрівач. Марків телефон почав вібрувати в кишені.

— То ти збираєшся їй дзвонити?

Марк подивився на екран і відповів:

— Мені й не треба. Сама подзвонила.

Він відкрив дверцята, вийшов і пішов до причалів. Приклавши телефон до вуха, сказав:

— Брендо, погані новини.

8

ВОНИ ПРОВЕЛИ ЗОЛУ ДОДОМУ й вклали на диван. Марк накрив її стьобаною ковдрою і сів скраєчку, поклавши її ноги собі на коліна. Тодд підготував джезву з кавою, поставив її на вогонь і сів на підлогу спиною до дивана. Зола поклала руку на його плече. Довгий час ніхто не проронив ані звуку, тільки шипіла й булькотала джезва. Завібрував телефон Марка. Він дістав його й промовив:

— Знову батько Бренди.

Він тицьнув екран, прийнявши виклик, і сказав:

— Слухаю, докторе Карві.

— Марку, ми вже в дорозі, приїдемо за годину. Зупинимось у «Маріотті» в Пентагон-сіті. Зможеш бути там о сьомій? — він говорив спокійним, упевненим тоном.

— Авжеж, докторе Карві. Буду там.

— Спасибі. Я зв’язався з детективом Свейзі. Тепер у нього є мій номер.

— Добре. Побачимося о сьомій.

Марк закінчив телефонну розмову й зауважив:

— Тільки цього мені бракувало. Мати справу з істеричкою.

— Я піду з тобою, і ми не потерпимо, аби нас там лаяли, — запропонував Тодд.

— Звісно, нас там лаятимуть. Вона вже двічі на мене нагримала. Це все ми винуваті, тому що я брехав їй, тому що ми дозволили йому втекти, тому що ми не повідомили сім’ю, тому що ми не відвели його до лікаря, оце ось усе.

— Це я в усьому винна, — пробелькотала Зола, не розплющуючи очей.

— Це не твоя провина, і твоє ім’я взагалі не згадувалося,— промовив Марк. — Так і буде надалі.

— Якщо вона почне репетувати, я просто вийду, — сказав Тодд. Мені й так гидко на душі, не вистачало ще мелодраматичного серіалу від Бренди та інших.

— Коли ми вчора їхали із штрафмайданчика, Горді погрожував вбити мене, якщо я їй зателефоную. Ясно, що це не справжня погроза, але добре передає його загальний настрій. Він